Під «Градами» і кулями вцілів, але серце… пробите

«Сам ходив у військкомат проситися, тільки ж мамі не видавайте…»

Скільки разів спілкувалася з чоловіками, які пройшли пекло війни, стільки й переконувалася, що розповідати про пережите з деталями й подробицями їх змусити непросто. Напевне, для них це так само, як знімати пов’язку з роз’ятреної рани. Тому й Михайло був небагатослівним:

— Я краще дам вам прочитати мої оповідання про війну, мої вірші. З них усе зрозумієте.

Виглядав веселим, бадьорим, але не важко було зауважити, що час від часу тримався рукою за груди. І спілкувалися ми у палаті кардіологічного відділення Волинського обласного госпіталю для ветеранів.

— А як міг удома сидіти? Здоровим тоді був, і в армії відслужив, у військово–повітряних силах. У 2014 році сам ходив у військкомат проситися, тільки ж мамі не видавайте… Але не взяли зразу. Після закінчення хімічного факультету Східноєвропейського університету працював у Ковелі на «Водоканалі», у той час службовцям давали таке громадське доручення — розносити разом з дільничним повістки. Бувало, прийдемо під двері, а в хаті світло вимкнули, принишкли, ніби нікого нема. А як застанемо, що відчинено, то жінки в плач: «А чого ви самі не йдете, а когось на смерть посилаєте?!» Наслухався дорікань, то чекав, щоб повістка швидше прийшла. І нарешті

7 лютого 2015 року знайшов я у списку своє прізвище, — згадував Михайло.

Час від часу серце дає про себе знати.

Для себе він давно зробив вибір. Єдине, що непокоїло — тривога за хвору маму, яка майже не ходить. Пенсія інваліда третьої групи мізерна, старший брат теж має проблеми зі здоров’ям, батько помер. Розумів, як важко рідним, але інакше вчинити не міг. І своєрідним каяттям перед матір’ю стали ці проникливі Михайлові рядки:

«Знов падав додолу сніжок блідолиций,

Стелився під ноги для тихого сну.

В убогій хатині матусі не спиться —

Збирає єдину в дорогу дитину

На ту безсердечну, пекельну війну…»

Запитую, як проходив новобранець медичну комісію, чи не було тоді в лікарів претензій до його серця? Михайло, про що б не говорив, починає з подяк. Розповідав про шкільні, студентські роки — дякував учителям, викладачам, літературним наставникам, говорив про роботу — тепло відгукувався про колег, зайшла мова про медиків — і для них не шкодує добрих слів.

— Ретельно обстежували і як на строкову службу брали, і як в АТО йшов. Не було в мене ніколи скарг на серце. Я ж спортом займався, здорового способу життя дотримувався, не палив, не зловживав спиртним. Зразковим солдатом був, — нарешті й себе напівжартома хвалить наш співрозмовник.

 

 

Вивчив Схід України як свої п’ять пальців

Починав боєць Укран осво­ювати «географію війни» у складі 93–ї бригади, в підрозділі супроводу колон, які доставляли з тилу на передову боєприпаси, продовольство, інші вантажі. В кабіні «Уралів», поруч із водіями, хлопці–«спецназівці» долали дороги і бездоріжжя, бо їхні старі «шишарики» (машини ГАЗ–66) навіть велосипедист міг обігнати. Бувало, блукали, потрапляли на заміновані поля, маневрували, часто їздили під обстрілами, втрачали людей, збирали 300–х… Опитне, Піски, інші гарячі точки на Донеччині. Не раз був за крок до смерті. Скільки контузій переніс — не рахував.

Ретельно обстежували і як на строкову службу брали, і як в АТО йшов. Не було в мене ніколи скарг на серце. Я ж спортом займався, здорового способу життя дотримувався, не палив, не зловживав спиртним.

Мамині молитви вберегли. Через рік демобілізувався, повернувся у колектив, де починав працювати слюсарем, потім — інженером технічного відділу, а після АТО дали посаду за фахом — став інженером–технологом очисних споруд. Здавалося б, живи, радій, що вцілів.

— Не міг я, мучило щось. Якусь вину відчував перед хлопцями, які там залишилися. Хто воював — зрозуміє. Через кілька місяців покинув роботу, написав заяву на контракт. Попав у 14–у бригаду, цього разу — на нульові позиції поблизу Авдіївки на Луганщині. Грудень якраз був. Але зима на передовій не буває холодною. А загалом — нічого цікавого, на війні як на війні, — розводить руками і замовкає Михайло.

Потім прочитаю в одному з його віршів:

«Кривавлять рани всередині,

Душа розхристана кричить.

За вірність нашу Батьківщині

Чомусь карають кожну мить».

Можливо, вже тоді серце хлопця «забастувало». Чи то давала про себе знати якась давня, вчасно не діагностована лікарями проблема, чи пережиті стреси запустили механізм розвитку патології. Списував погане самопочуття на «акліматизацію» у мирному житті. Наскільки це нелегкий процес, Укран розповідає в одному з оповідань під спільним заголовком «Чорний мак»:

«…Буває сядеш у парку і… Не віриться, що так може бути. Мир… Справжнісінький? Невже? Десь зашурхотить пташка на гіллі — різкий ривок голови. Ні, все добре, здалося…»

Врятувати Михайла може тільки операція

Там, на передовій, боєць Укран довго не хотів визнавати, що колосальні фізичні й психологічні навантаження ставали для нього щораз більш непосильними. Намагався ні в чому не відставати від інших, хоч і допікав біль у грудях. Але через 5 місяців служби за контрактом таки мусив звільнитися.

Лікарі у Ковелі, обстеживши учасника бойових дій Михайла Ярмолу, скерували його у кардіологічне відділення обласної клінічної лікарні. А там хлопець почув невтішний висновок: необхідна допомога кардіохірургів, вартість операції щонайменше 60 тисяч гривень. Для Михайла, який, записавшись на контракт, утратив робоче місце, така сума є захмарною. Все тішив себе надією, що, можливо, трапилася якась помилка. Вирішив лягти в госпіталь ветеранів, підлікуватися. А тим часом у соціальних мережах знайомі й друзі оголосили про збір коштів на операцію.

— Ось поїду до Києва, може, все не так серйозно. Я тоді усі гроші, що надходять на мою картку, відразу перекажу комусь із поранених, — ніяковів від несподіваної уваги Михайло.

Потрапити на прийом до столичних фахівців — світил кардіології Украну допомогла волонтер Наталія Попова. На жаль, у декількох інститутах підтвердили висновок волинських лікарів. «Від поставлених діагнозів мерехтить: дефект міжпередсердної перетинки, аневризма, легенева гіпертензія… А простою мовою — у нашого Міши дірка в міжпередсерді 15 міліметрів, яку треба закривати… Після багатьох обстежень та консиліумів кардіохірурги обрали метод ліквідації дефекту окклюдером, який коштує близько 100 000 гривень. Вдалося зв’язатися з відповідальним спеціалістом Міністерства охорони здоров’я Наталією Андріївною Острополець та з’ясувати, що наш Ярмола має право отримати окклюдер за державний рахунок», — написала на своїй сторінці у «Фейсбук» Наталія Попова.

Оптимізму Михайло Ярмола не втрачає.

Так хотілося б, щоб цей чудовий хлопець вчасно отримав кваліфіковану і безкоштовну кардіохірургічну допомогу, яка б дала йому змогу жити щасливо і повноцінно. Михайло не втрачає оптимізму. Але іноді у віршах проривається:

«Казати про хороше рано,

Скрегоче пісню біль сумну.

Ви рано посивіли, мамо,

Дозвольте з Вами помовчу».

Знаючи реалії нашої медицини, ми все ж вирішили надрукувати номер карткового рахунка Михайла Ярмоли: 5168 7572 6990 3367 Приват­Банк. Чи Украну, чи іншому вчорашньому бійцю кошти на лікування знадобляться.