Микола ВЕЛЬМА: «Чому олігархам ЗМІ потрібні, а державі — ​ні? Бо в нинішньої влади невисокий інтелектуальний рівень»

«Шкодую, що дожив до часу, коли преса так безжально нищиться»

— Миколо Григоровичу, нещодавно на прес–конференції в Києві наші колеги запитували пана Гройсмана, що буде з друкованими ЗМІ, які сьогодні опинилися на межі життя і смерті? Але керівник уряду сказав, що не вивчав цього питання і не може відповісти. Як ви думаєте, чому владу не турбують проблеми преси?

— Це питання у своїх публікаціях я порушував уже не раз. Часом у мене закрадається думка, що це робиться спеціально, аби голос людей не був чутний. Місцева преса завжди найближче до народу, відображає його настрої, які, можливо, не подобаються у Києві. Відносно пана Гройсмана, який не знає, що відбувається, — ​це його велика помилка. В умовах гібридної війни, яка у нас ведеться і яку ми програємо, влада мала би співпрацювати із засобами масової інформації, в першу чергу друкованими, і доносити до людей державну позицію. Але Кабмін про це не думає. Він, до речі, розчаровує не вперше. При розробці закону про роздержавлення друкованих ЗМІ для колективів, які стали пілотними (серед них і наша газета), було обіцяно підтримку у 50 тисяч гривень. Гроші невеликі, але на них можна було купити принаймні трохи паперу. Проте ніяких коштів ми не отримали, і це не робить честі урядовцям.

— Газети — ​не просто папір із надрукованими літерами, а інструмент інформаційної політики. Сусідня Росія, яка веде з нами гібридну війну, надає пропаганді багато уваги. Чи означає це, що ворожа влада, даруйте, розумніша?

« Суть діяльності влади, особливо київської, сьогодні зводиться до того, щоб підтримувати тільки те, від чого можна мати зиск. Якщо зиску немає, воно їм не потрібне.»

— Вона хитріша, підліша, але й більш креативна. Мільярди, які Путін і його команда викидають на радіо, телебачення, газети, дійсно вражають. Крім вітчизняної аудиторії, вони працюють на величезну зарубіжну, в тому числі українську. На жаль, у нас ситуація протилежна. Чому? На мою думку, через невисокий інтелектуальний рівень вітчизняних урядовців. Їх цікавлять лише гроші і посади. Вони не пройшли тієї школи, яка дає розуміння, що без зв’язку «влада — ​народ і народ — ​влада» вони приречені. Суть діяльності влади, особливо київської, сьогодні зводиться до того, щоб підтримувати тільки те, від чого можна мати зиск. Якщо зиску немає, воно їм не потрібне. Я пропрацював десятки років у газеті, і дуже шкодую, що дожив до того часу, коли преса так безжально нищиться. Сьогодні виживають лише засоби масової інформації, в існуванні яких зацікавлена київська влада, або які фінансуються олігархічними кланами.

— Оце, власне, і дивує: чому олігархам ЗМІ потрібні, а державі — ​ні?

— Олігархи дуже добре знають, які цілі переслідують. У держави також є свої, але ними нехтують. За компартійних часів партія розуміла значення преси і роботи журналістів. Сьогодні лінію партії мала би забезпечити держава. Для захисту її інтересів повинні бути газети, які нею підтримуються. Я кажу не про подачки, а про пільги в оподаткуванні, службам зв’язку, щоб вони не виставляли скажених тарифів, якими заводять нас у безвихідь. І не треба розказувати, що в Європі такого немає. У Франції франкомовна преса користується преференціями. В тих країнах, де держава зацікавлена, щоб газети її захищали, пільги для них є.

«Долар і гривня стали мірилом людської поведінки»

— На вашу думку, скільки ще часу проіснують друковані газети?

— Я дивлюся песимістично на їхнє майбутнє. Думаю, 75 відсотків районок зникне. Газета може існувати тоді, коли є нормальний ринок реклами, стабільний курс гривні, ціни на папір, поліграфічні, поштові послуги. Нічого цього зараз немає. Держава від газет відвернулася. Органи влади на місцях укладають угоди про фінансову підтримку, але її мало. Крім того, газету вбиває бурхливий розвиток інформаційних технологій. Зараз усі сидять в інтернеті. Нерідко сайти друкують відверту брехню, наклепи, але не існує навіть законодавства, яке би регулювало ситуацію в цьому просторі. Та головна небезпека — ​молодь не хоче читати, навіть не зважаючи на яскраві обкладинки. Інтерес до друкованого слова зберігають люди середнього і старшого віку.

— Ви все життя працюєте у пресі і бачили різне: як газети приходили у кожну хату, і як тиражі обвалювалися у десятки разів, як журналісти захищали людей, і як за гроші починали обливати їх брудом. Коли, на вашу думку, з’явилася продажна журналістика?

— Розбещення грішми настало, мабуть, тоді, коли почалося «голосування» за кандидатів грошима та гречкою. Деякі люди їхали на майдани, щоб заробити. Були, звісно, і патріоти, але біля них крутилося багато шушери. Сьогодні долар чи гривня стали основним мірилом людської поведінки, в тому числі журналістів. Торік на професійне свято в Луцьку проходив круглий стіл за участю влади, на якому обговорювали тему «джинси» — ​прихованої реклами в ЗМІ, у якій звинувачували журналістів. Та хіба «джинсою» займалася тільки злочинна влада? Ні. І з цього треба починати. А журналісту, особливо молодому, хочеться краще жити, одягатися… Звісно, той, в кого є совість, ніколи не стане на цей шлях. Він буде мучитися, що облив брудом людину, звів на неї наклеп. А дехто легко йде на компроміси з власним сумлінням.

— Чи закінчиться колись влада грошей у «четвертій владі»?

— Думаю, ні. Можливо, вона би минула, якби були створені нормальні умови для роботи редакційних колективів — ​відсутність інфляції, добра заробітна плата, ринок реклами інше. З іншого боку, ми бачимо, що й на Заході підкуповували журналістів і політиків. Мабуть, це в крові деяких людей, які без цього не уявляють життя. Але журналіст, який дорожить своєю гідністю, ім’ям, цим шляхом ніколи не піде. Він ліпше промовчить, ніж втягнеться в бруд.

— На вашу думку, скільки мав би заробляти журналіст, щоб почуватися людиною і не шукати неетичних підробітків?

— Тисячу доларів, але це нереально. Зараз нас довели майже до злиднів. Аби вижити, ми у газеті були вимушені перейти на 4–денний робочий тиждень. Я радився з колективом: будемо проводити скорочення чи працювати 4 дні, сподіваючись, що труднощі тимчасові? Ми вже кілька років не маємо змоги платити працівникам за інтенсивність, матеріальну допомогу на оздоровлення. Люди тримаються буквально на ентузіазмі. Можливо, хтось би й хотів іншу роботу, але де її знайти?

— Кілька років тому журналістів пенсійного віку уряд змусив вибирати між зарплатою і пенсією. Ви залишилися працювати і втратили пенсійні виплати. Чому?

— Я залишився в редакції, тому що без неї не уявляв життя, і майже рік працював без пенсії, яку мені не давала ця влада. Згодом Конституційний суд визнав, що обмеження та оподаткування пенсій неправомірне, і наші права відновили. Але якщо порівняти з пенсіями, які отримували люди, працюючи в інших органах, моя пенсія — ​мізер. Підвищення, яке відбулося нещодавно, журналістів не торкнулося. Тобто у мене пенсія стабільна від часу призначення. Тільки коли я виходив на заслужений відпочинок, це була сума, а сьогодні — ​ні.

«Щастя у тому, щоб тебе визнали люди»

— Коли ви починали творчий шлях, слово журналіст звучало гордо. Зараз кожен, хто вміє набирати на комп’ютері, вважає себе кореспондентом. Не образливо за професію?

— Я двічі здобував вищу освіту за журналістським фахом. Не кажу, що такий неперевершений редактор, але, дивлячись на сьогоднішніх студентів–практикантів, стає боляче. Дехто старається, а дехто тільки клацає на ноутбуці, навіть не схопивши головного. Вони думають, що все знають, все вміють і є найголовнішими вершителями доль. Але щастя журналіста не в тому. Воно в тому, щоб тебе визнали люди, колеги, тоді ти справжній журналіст. А коли просто вискочка — ​це хибно.

— Є такий вислів, що в невеликому місті всі все знають про всіх, але купують місцеву газету, щоб побачити, що наважився написати редактор. Чи часто вам доводиться брати в руки перо?

— Практично щотижня у «Вістях Ковельщини» виходить моя стаття, фейлетон або інший жанр. Я не уявляю, що пройшов час, і я нічого не написав. Журналістика, як і музика, вимагає постійної роботи. Коли людина довго не пише, вона втрачає професійні навички, і зрештою тупіє. У журналістиці не може такого бути, щоб не писати. Мені кажуть: ти себе перевантажуєш — ​пишеш, редагуєш, вичитуєш. Але інакше не можу. Я з цього починав, і, дай Боже, щоб ще не так скоро закінчив.

— Якби не журналістом, ким би ще міг бути Микола Вельма?

— У дитинстві мріяв стати шофером. Сам навчився машину водити, потім на тракторі їздив. Мав мрію бути кіномеханіком, потім — ​кінорежисером. Можливо, з мене вийшов би не геть поганий юрист. Коли вступав на факультет журналістики Львівського університету, там якраз відкрився юридичий факультет, і багато хлопців пішли туди. Напевно, я міг би стати одночасно ж юристом, і журналістом. Отто Бісмарк сказав: «Журналіст — ​це людина, яка помилилася у виборі своєї професії». Можна бути хорошим вчителем і дописувати до газети. Але я вибрав той шлях, який вибрав, пройшов його, і вороття немає.

Довідка «Волині»

Микола Григорович ВЕЛЬМА – заслужений журналіст України, головний редактор громадсько-політичної газети «Вісті Ковельщини» (очолює її з лютого 1986 року). Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, нагороджений медаллю «Нестор–літописець», лауреат обласної журналістської премії ім. Полікарпа Шафети. Активний учасник громадсько-політичного життя Ковельщини і всієї Волині. У 1990–1991 роках очолював Ковельську міську раду, неодноразово обирався депутатом міської, районної, обласної рад. Автор багатьох проблемних публікацій в українській пресі та кількох книг. З нагоди 70-літнього ювілею у світ вийшов збірник Миколи Вельми «Роздуми про прожите і пережите».