«Я людина прямолінійна – звик говорити, що думаю».
«У нас декотрі бізнесмени дають наказ охоронцям не пропускати незрячих»
Цими днями голова правління обласної організації Українського товариства сліпих, заслужений працівник соціальної сфери України Юрій Симончук відзначив 75-річчя. Втративши в дитинстві кисть правої руки, а згодом і зір, він не зневірився. Зумів здобути дві вищі освіти, знайти роботу до душі. Про те, що допомагає йому бути в тонусі, які чесноти цінує в людях і чому образився на соціального міністра Андрія Реву, ювіляр розповідає читачам газети
Мій девіз: нема тупика в житті, є тупик у голові. І ми самі створюємо його. Життя завжди дає людині шанс. Так кажу тим, хто скаржиться, що йому тяжко, бо ж незрячий. Я теж не бачу білого світу. Міг би не працювати, бути на утриманні держави, здатися на милість долі. Але я, як жабка із глечика. Пам’ятаєте притчу? Дві жабки потрапили у глечик із молоком. Одна склала лапки і потонула. Інша борсалася, поки не утворилося масло, і врятувалася. Я хотів стати учителем і став ним, бо мав мету, був наполегливим. У 18 років після закінчення спецінтернату, майже незрячим, без супроводу батьків поїхав до Краматорська на роботу, бо чув, що там є вечірня школа. А коли дізнався, що нема, вирушив до Харкова, де вона була. Там мене не взяли, і я відправився до Києва. Добився направлення в Коростень. Вдень виготовляв цвяхи на п’ятитонному пресі, а ввечері вчився. Закінчив навчання без трійок.
Зараз більше українців, ніж у часи атеїзму, відвідують храми, але чи стало недоброзичливості, заздрості й зла менше? Ні, навпаки, побільшало. У людей на першому плані — гроші. Заради них вони готові на все.
Якщо не знаєш, що казати, — кажи правду. Завжди так говорю людям. Не треба хитрувати, вигадувати. Я людина прямолінійна – звик говорити, що думаю. Не люблю брехні, підлості й лицемірства. У людях ціную чесність, порядність, милосердя. Болить душа, що суспільство стає жорстокішим, падає моральність, нівелюються християнські чесноти. Зараз більше українців, ніж у часи атеїзму, відвідують храми, але чи стало недоброзичливості, заздрості й зла менше? Ні, навпаки, побільшало. У людей на першому плані — гроші. Заради них вони готові на все. А мої батьки бідували. Заробляли в колгоспі на трудодень по 50 грамів зерна, але готові були поділитися останнім із тим, кому тяжче. Зараз таких одиниці. Декотрі бізнесмени, коли йдеш до них із проханням виділити якусь копійку для допомоги незрячим, дають наказ охоронцям не пропускати.
То не я такий хороший, а мій колектив. Не люблю, коли мене хвалять. Кажу: «То не я такий хороший, а мій колектив». Це він здобуває призові місця в Україні за роботу із соціального захисту людей з інвалідністю. Ми єдина обласна організація в державі, яка створила реабілітаційний центр. Маємо вісім територіальних організацій. Найкращі серед них за результатами роботи — Луцька, Нововолинська, Ковельська, Камінь–Каширська.
З базарів забрав незрячих. Це моє найбільше досягнення. У 1990 роки на Волині ще багато сліпих ходили і просили милостиню на вулицях, базарах. Коли мені доручили керувати обласною організацією УТОС, я забрав їх звідти. Влаштував на обласне підприємство. Тоді там працювало понад 400 чоловік. Але зараз воно практично не функціонує. Залишилося трохи більше 10 робітників.
Якби я був президентом, то в першу чергу дав би роботу тим незрячим, які хочуть працювати. Це для них найкращий захист, допоміг би відродити роботу підприємств УТОСу по всій Україні. Вони ж давали товари широкого вжитку для промисловості, виготовляли вироби, які потребують тактильного дотику, людських рук. Тепер повноцінно діє лише кілька. Решта самі себе не можуть утримувати, бо нема замовлень. У тому числі й наше підприємство. Коли працювало на повну потужність, ми мали гроші, вкладали їх у будівництво житла, відпочинок, соціальний захист незрячих. А нині вже четвертий рік на державній фінансовій підтримці. Чекаємо, коли нам кинуть якусь копійку.
Я ображений на соціального міністра Андрія Реву. Чому? Хоче пільги на проїзд, якими незрячі користуються з 1968 року, забрати. Досі ми могли щомісяця одинадцять разів безкоштовно їздити у тролейбусах, стільки ж у маршрутках і вісім — у приміському транспорті. А якщо заберуть пільгу і замінять грошима, то як бути незрячим студентам, нашим людям, які з районів добираються на заходи, що проводить УТОС. Грошей, які запропонують взамін, не вистачить. Я завжди кажу, що інвалідність по зору — найтяжча форма. І не можна всі нозології рівняти під одну гребінку. Якщо глухий бачить банкноту якого номіналу витягнути з гаманця в транспорті, то сліпий мусить просити пасажирів знайти її. А скільки ті візьмуть — хтозна.
Жити допомагає пісня. Люблю співати. Ще й зараз ходжу на репетиції капели «Лісова пісня», що діє при УТОСі. Співаю в хорі церкви Усіх святих Землі Волинської. У мене — бас. Його успадкував від батька. Наспівували з ним разом. Бувало, до нас приєднувалася і мама. Пісня для мене — віддушина. Де б не працював — співав. Колись молодь не соромилася виконувати українські народні пісні. Наша пісня частіше звучала і по радіо, телебаченню. Пізніше її витіснила російська, іноземні шлягери. Така була політика. Тепер вона має змінитися. Ми повинні розвивати національну культуру.
Не люблю днів народження, хоча раніше відзначав. Для мене це не та подія, якою треба тішитися після сімдесяти, а мені ж уже 75. На ювілей поїду в Почаїв із дружиною. Помолимося за внуків, дітей, Україну.
Радість дає родина. То моя підтримка й опора, мої очі. Маю двох дітей. Син Богдан — інженер, донька Зоряна, як і ми з дружиною, педагог. Тішуся чотирма внуками і правнучкою Меланією. Нещодавно їй виповнився рік. Прийдеш до неї, а вона тягне до тебе рученята, обіймає. Хіба може бути більше щастя? (Усміхається).
