«Як мене не катували, але я не стала на коліна»

За любов до України — ​25 років таборів

Катерина Миколаївна зустріла мене у своїй великій і затишній оселі трохи насторожено. Та коли почула, що розмова стосується її ув’язнення, не могла стримати сліз. «Сину, то ж була біда!» — ​з гіркотою згадувала жінка події свого життя, яке готова була пожертвувати задля вільної України.

Народилася Катерина Грім у селі Невільськ Самбірського району Львівської області. Навчання у школі перервала війна. У 1944-му влаштувалася на роботу в дитячий садок. Саме тоді хтось із місцевих «яструбків» помітив, що дівчина таємно допомагає воякам УПА. І наслідки не забарилися. Катерину викликали у прокуратуру Самбора, де жорстоко допитували, а потім арештували.

— Два роки у підвалах тримали. Не могли доказів знайти, як не допитували, не катували, — ​з болем згадує жінка.

Суд відбувся в 1946–му у Львові. Катерині Грім оголосили вирок: 25 літ каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Через тиждень її та інших ув’язнених етапували в місто Тайшет Іркутської області.
Не всі могли витримати табірні умови

 

— Вийшли під конвоєм із поїзда і чекали, коли нас поділять, — ​продовжує бабуся. — ​Навколо лише барак, поле і ліс. Аж бачимо: чоловіків забирають і далі везуть, а нас, дівчат, залишають. Тоді загнали у той барак і змусили прибирати.
А як було спати, коли у маленькому приміщенні тіснилися 75 каторжанок! І руки, і ноги не раз боліли. Працювали ув’язнені на лісоповалі. Було тяжко, багато хто думав, що не витримає такої напруги.

— Подруга у мене була, звалася Марія Довбуш. Ніяк вона не могла звикнути до табірних умов, — ​розповідає далі Катерина Дубовик. — ​Там її й не стало…

Каже, що, мабуть, недарма була в ув’язненні за тисячі кілометрів від дому, якщо тепер Україна справді вільна.

Нелегко було на шматок хліба заробити. Його норма тоді становила всього 250 грамів на людину. Нерідко залишалися каторжани голодними.

Після чотирьох років на лісоповалі Катерині Грім пощастило перейти працювати у тваринницьку галузь. Почала доглядати биків та коней.

Бувало, що в колонії виникали конфлікти. Молоду дівчину так побили «зеки» (за посередництвом охорони), що й зуба жодного не залишилося. А ще у таборах лютували важкі хвороби. У каторжників від цинги зуби просто випадали на її очах. Не було від того порятунку.

Після помилування називали "Бандерівкою"

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) з колонії почали звільняти в’язнів. Катерині Грім одна жінка — ​«добра грамотна єврейка» — ​теж написала клопотання про помилування. Невдовзі каторжанку викликали на допит. Після кількох запитань Катерині повідомили, що вона вільна і може їхати додому. Але наголосили, щоби тримала язик за зубами.

— Хоча воля була для мене щастям, я все одно боялася, — ​продовжує жінка. — ​Лячно було, що розстріляють або повернуть назад у барак.

Після повернення в Україну 1954–го Катерина Грім одружилася з таким же «зеком» Олексієм Дубовиком із Волині. Після реєстрації шлюбу переїхали на чоловікову батьківщину — ​у село Ощів на Горохівщину. З часом забулися всі неприємності, але місцеве населення часто нагадувало їй про «бандерівське» коріння. І насміхалися, і пліткували всіляко.

— Бувало, іду з церкви, а діти мені вслід: «Бандерівка». Отака повага була серед людей до нас, — ​зітхає пані Катерина.

Але жінка на те не надто зважала, а разом із чоловіком важко працювали, заробляли на хліб. Виховали двох діток. Сьогодні вже правнуки тішать Катерину Дубовик. Нікого й нічого вона тепер не боїться. Каже, що, мабуть, недарма була в ув’язненні за тисячі кілометрів від дому, якщо тепер Україна справді вільна. Одного лише не може зрозуміти: чим вона і десятки тисяч інших патріотів заслужили такої долі?

Роман НОВОСАД