За правління яких міністрів знищили найбільшу кількість озброєння нашої армії*

Продажем сотень танків, БМП і БТР, ЗРК, літаків тощо обороноздатності держави було заподіяно значної шкоди, поставлено під питання оборонні можливості країни.

Розбазарювали військове майно практично всі міністри оборони. Особливо енергійно — ​ставленик Медведчука та екс–депутат від Блоку Юлії Тимошенко, російський громадянин Павло Лебедєв (міністр з 2012 по 2014 рік), який спланував зведення Збройних сил України до чисельності в 50 тисяч особового складу, тобто до такого рівня, коли завдання із захисту території країни було б просто фізично неможливо виконати.

Але лише Анатолію Гриценку, який очолював Міністерство оборони з 4 лютого 2005–го по 18 грудня 2007 року, вдалося залишитися в політиці. За даними Генеральної прокуратури України, за весь час перебування його на посаді міністра оборони, було, зокрема, продано 200 танків, 14 вертольотів, 8 літаків, 145 БТР і БМП, 348 автомобілів, 16 564 одиниці ракетно–артилерійського озброєння (тобто більше половини, проданої за 2005 – 2014 р.), 461 тисяча одиниць стрілецької зброї та 140 мільйонів одиниць різних боєприпасів. За все це озброєння держава одержала лише 1,3 млрд гривень.

З 22 вересня 2006–го по 20 серпня 2007 року існувала заборона на реалізацію «надлишкового» військового майна, скасування якої підтримував Гриценко.

Волонтер Юрій Бірюков стверджує, що за час перебування Анатолія Гриценка на посаді міністра було відчужено від держави на безоплатній основі 167 військових містечок, 4931 будівлю і споруду та 15 тисяч гектарів землі.

За даними народного депутата України, секретаря Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки й оборони Івана Вінника, за період керівництва оборонним відомством Анатолія Гриценка було продано за кордон новітні зенітно–ракетні комплекси С–300 за ціною 2,5 мільйона доларів кожен. За його словами, «у лютому 2007 року Державне підприємство «Укроборонсервіс» і Міністерство оборони уклали договір комісії про відчуження і реалізацію військового майна (ЗРК С–300–ПС) на внутрішньому ринку. Надалі, як стверджує секретар Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, ДП «Укроборонсервіс» за договорами про надання послуг, які, ймовірно, були фіктивними, передало придбані складові ЗРК С–300 ПС на ремонтні підприємства для технічного обслуговування і профілактики. А вже в березні 2007 року посадовці ДП «Укроборонсервіс» і міністерства оборони Республіки Казахстан уклали контракт на постачання ЗРК С–300 ПС на загальну суму 23,6 мільйона доларів, що значно перевищує суму, яку одержало наше Міноборони від першого продажу цього військового майна на внутрішньому ринку».

Система з декількох ЗРС дає змогу створити угруповання ППО, здатне забезпечити оборону об’єктів на території площею в десятки тисяч квадратних кілометрів. Таким чином, за даними Івана Вінника, Анатолій Гриценко продав цю систему в десятки разів дешевше, аніж її ринкова ціна. Крім того, нібито два літаки і два вертольоти за часів перебування на посаді Анатолія Гриценка були передані на безоплатній основі.

На момент початку агресії Росії проти нашої країни в Україні не було достатньо справної зброї й техніки, насамперед літаків і вертольотів, а також танків, БТР, БМП, які є вагомою складовою частиною озброєння Сухопутних військ.

Крім того, велика кількість зброї та боєприпасів, зокрема стрілецької та переносних зенітно–ракетних комплексів, були знищені за часів міністра Гриценка в рамках програм роззброєння, фінансованих НАТО, які він підтримував.

У відповідь на ці звинувачення Анатолій Гриценко не заперечує, що санкціонував продаж «надлишкового майна», але стверджує, що «Україні бракує не кількості техніки, а якості управління». Хоча навряд чи це може стосуватися дефіцитних для України комплексів ППО, літаків, вертольотів, танків та ракетних і артилерійських озброєнь на тлі того, що армія на початку війни мусила використовувати старі, нашвидкуруч відновлені зразки озброєння.

Водночас упродовж тривалого часу справді однією зі статей наповнення держбюджету Міноборони був так званий спецфонд. До нього надходили кошти, які військове відомство заробляло, здійснюючи власну господарську діяльність, у тому числі й за рахунок розпродажу «зайвого» військового майна, наприклад бойової техніки. Такий механізм фінансування заохочував обвальний розпродаж майна.

За словами Гриценка, механізм ухвалення рішення про продаж техніки в часи його перебування на посаді був такий: «Генеральний штаб — ​головний орган військового управління — ​відповідно до загроз, які постають, визначає, скільки техніки йому потрібно в бойовому складі, скільки в резерві та яка техніка надлишкова. Цей перелік, який склав Генштаб, вносять на Кабмін, погоджують із профільними міністерствами та затверджують на засіданні уряду, а далі продаж здійснюється через спеціальні державні підприємства».

Однак, як бачимо, вказаний Гриценком порядок продажу озброєнь передбачає значний вплив Міністерства оборони на етапі рішення Генерального штабу, узгодження переліку із самим Міністерством оборони, впливу Міноборони на керівництво державних підприємств, які безпосередньо здійснювали продаж озброєння.

Не вдалося знайти публічних виступів Анатолія Гриценка під час його перебування на посаді міністра проти існуючого на той час порядку продажу озброєння, який сприяв існуванню корупційних ризиків для держави через втрати на різниці між балансовою і реальною власністю продажу військового майна.

Крім того, волонтер Юрій Бірюков стверджує, що за час керівництва відомством Анатолія Гриценка було відчужено від держави на безоплатній основі 167 військових містечок, 4931 будівлю і споруду та 15 тисяч гектарів землі.

Станом на цей час Генеральна прокуратура повернула в державну власність низку майнових об’єктів, відчужених за часів перебування його на посаді міністра оборони, зокрема комплекс військового шпиталю у Дніпрі та тисячі гектарів землі.

Якщо корупційність дій Анатолія Гриценка при продажу військового майна досі не доведена судом, то більш очевидною є неправильна оцінка ним на посаді міністра військових ризиків для держави та їх ігнорування.

Для прикладу, у липні 2008 року, за місяць до агресії Росії проти Грузії, Анатолій Гриценко, який тоді був на посаді голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки й оборони, виступив проти проведення військового параду в Києві, мотивуючи це тим, що в України «немає критичної маси нової техніки, яку потрібно показати, немає зовнішньої військової загрози, коли потрібно продемонструвати свої військові м’язи».

Що стосується інших екс–міністрів оборони, то хоча вони, на відміну від Гриценка, і не демонструють політичних амбіцій, але це не повинно позбавляти їх відповідальності.

Олександр ПАЛІЙ, політолог, стаття на сайті ZIK.ua .