Яна Зінкевич винесла з поля бою понад 200 наших солдатів

Відома на всю країну медик–волонтер із Рівненщини продовжує нести нелегку ношу «жінки війни», паралельно отримуючи всенародну любов, визнання і пошану. Минулого року історія мужньої рівнянки лягла в основу книги Анни Шило «Жінка війни», а нещодавно засновниця «Госпітальєрів» у греко–католицькому соборі Святої Софії в Римі отримала нагороду священномученика Омеляна Ковча за життєвий приклад жертовності і гуманізму та задля порозуміння між народами. Ще раніше — ​у травні 2015 року — ​Яна стала переможницею редакційної акції газети «Волинь–нова» «Герої нашого часу»

Якось вона зізналася, що внаслідок страшної аварії на слизькій дорозі її життя розділилося на «до» і «після». Складна операція на хребті в ізраїльській клініці змусила по–новому вчитися сидіти, рухатися, повертатись… Утім, уже через два роки сильна духом людина веде таке ж активне життя, як і до автопригоди: продовжує боротися за мир і звільнення Батьківщини від окупантів, поширює інформацію про поранених, збирає для них допомогу, координує роботу свого медичного батальйону. Тільки робить це в інвалідному візку, паралельно самостійно виховуючи маленьку донечку, бо ж навіть чоловік не витримав випробувань і залишив сім’ю.

До життєвих складнощів волонтерка підійшла по–філософськи: «Це все не випадково. В одному з найкращих реабілітаційних центрів у світі я почерпнула неймовірний досвід у тій сфері, що не розвинена в Україні, але надзвичайно потрібна їй»… І вступила до Медичної академії Дніпра. Та навіть ставши студенткою престижного вузу, Яна продовжує їздити на лінію фронту.

Попрактикувавшись у допомозі пораненим на Майдані, вже на третій день оголошення мобілізації Яна Зінкевич відправилася на Донбас.

«Щось я трошки не встигаю сама за собою з таким розкладом. Але докладу максимум зусиль, щоб бути не лише професійним добровольцем та парамедиком (скоро мине вже 4(!) роки, як я на війні), а й прекрасним лікарем, і продовжити те, що почала навесні 2014–го 18–літньою дівчинкою — ​рятувати життя, оберігати здоров’я!» — ​не опускає планку молода жінка. Про це вона говорить, повертаючись пізнього вечора з Авдіївки та Мар’їнки, де проводила ротацію «Госпітальєрів». А вже від самого ранку гризе граніт науки на медичному факультеті: «Зізнаюся чесно: стільки знань впихнути в свою «контужену голову» мегаскладно. Але нічого, зроблю все можливе!» — ​не відступає від мрії Яна Зінкевич.

Своє місце в житті вона шукала у тяжких випробуваннях. Ще з дитинства хотіла стати медиком, любила ходити в гори, займалася спортивним орієнтуванням. Перший рік після школи до вишу не вступила, хоча була можливість «вирішити» питання неофіційним шляхом. Втім, все одно вірила в себе і хвилювалася за маму, яка сама ставила доньку на ноги. Коли почався Майдан, доля привела її у «Правий сектор», в якому вже тоді розуміли, що країна під загрозою. Молодь проходила вишкіл у лісі, де вчилася окопуватися, робити пости, оборонятися, стрибати з парашутом. Попрактикувавшись у допомозі пораненим на Майдані, вже на третій день оголошення мобілізації Яна Зінкевич відправилася на Донбас. Як відомо, самотужки винесла з поля бою понад дві сотні поранених бійців.

Там зустріла своє кохання, в результаті якого у важких умовах народилася Богданка. Втім, сімейного щастя мужня волонтерка не мала. «Госпітальєрка» зізнається, що про півроку, які прожила разом із чоловіком, не може сказати нічого хорошого. На початку 2018–го після 7 відмов суд нарешті виніс рішення про розлучення Яни Зінкевич із Максимом Корабльовим, хоч сам процес почався через 10 днів після пологів.

— Напевно, мій колишній чоловік — ​надто слабкий і байдужий, тому не витримав усіх обставин, хоч до багатьох був причетний сам. Йому просто не потрібна була сім’я, він задовольняв лише свої інтереси, проте старанно робив вигляд, що є зовсім іншим, — ​ділиться жінка і найбільше хвилюється за доньку, адже вона не знає батьківської любові. Дитину Максим бачив лише одного разу, коли їй був місяць. А зараз Богдані рік і 4 місяці.

— За цей рік я пережила і погрози, і наклепи, і дуже багато неприємних речей. Тому змушена йти на повний розрив та навіть позбавлення батьківських прав — ​це наступні суди, які потрібно буде пережити. Але для моєї дівчинки це буде найбільш безпечно — ​не залежати від людини, якій ти байдужий, — ​вважає Яна.

Зараз Богдана живе з бабусею в Рівному, а її мужня мама постійно перебуває на основній базі батальйону. Бачаться рідні рідко, під час відряджень по Україні, та раз на кілька місяців її сім’я приїжджає на короткий період до Дніпра. Одна з причин такої ситуації — ​рівненська малосімейка на 4–му поверсі будинку, де немає ліфта, а отже відсутні можливості для потреб людей з інвалідністю.

Втім, наразі Яна Зінкевич ні про що не жалкує. Зізнається: якби довелося почати життя з початку, нічого не змінила б, нічим би не пожертвувала.

— Я у цьому твердо переконуюся щоразу, коли дивлюся в очі врятованих мною бійців, — ​каже Яна.