Святе малювання Катерини Білокур

…Побачивши на виставці у Луврі полотна селянки–самоучки, славетний художник Пабло Пікассо надовго завмер, а тоді проказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили би заговорити про неї цілий світ!» 54–літня Катерина Білокур, а йдеться про неї, мешкала тоді у рідному селі…

«Якби у мене була можливість хоч годин дві–три на день помалювати, то я б лічила за щастя. А то проходять дні, тижні, місяці і роки, а я, Боже мій, та яку б же я за той час виконала красу, які прекрасні твори! А я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, лежать фарби, а я ось ношу в хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч… І я січас не художник, а попелюшка».

 

…Сім’я Білокурів, селян із Полтавщини (з Богданівки Пирятинського повіту — ​нинішній Яготинський район Київщини), мала трійко дітей, хлопців і дівчинку. Катруся побачила світ морозяного грудневого ранку 1900 року. Її майбутнє, як і більшості сільських жінок, було уже сплановано: прядка, господарство, чоловік, купа дітей. А вона, бувало, вкраде у мами шматочок полотна і намалює вуглинкою щось, випере — ​і знову намалює. Аж якогось дня батьки з прикрістю виявили, що донька заповнила чудернацькими малюнками цілий зошит брата… Як посміла малювати?! Та таку ж і ніхто не посватає!.. Вона страждала, бо й так знала одну роботу: навіть у школу не пішла — ​батьки, побачивши, що за тиждень опанувала буквар, зекономили.

 

«І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку…» І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта…»

Побачивши на виставці у Луврі полотна селянки–самоучки, славетний художник Пабло Пікассо надовго завмер, а тоді проказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили би заговорити про неї цілий світ!»

Саме через її брак на картини Катерини і глянути не захочуть у художньому технікумі, не візьмуть і в театральне училище, хоч була вродливою і мала досвід виступів на сцені. Повернулася у село, знову доводила батькам, що мусить малювати. І знову відчувала тільки зневагу до «неселянського» хисту. Врешті не витримала — ​вирішила втопитися, зайшла у крижану ріку… та побачив брат, і Катерину впросили жити… Після того навічно простудила ноги, але і здобула дозвіл батьків на малювання: «Ну малюй, будь ти проклята!» Сама виготовляла пензлі, фарби, навчилася грунтувати полотно (допоміг один іконописець), порала господарство і аж тоді поринала з головою у свій квітковий дивосвіт: квіти розуміли її ліпше за людей, тому й вимальовувала кожнісіньку пелюсточку, ходила невідь–куди, аби відтворити конвалію, зловити спекотну жагу і сутінковий придих. («Та начебто аж посхиляються до мене та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти».) Ще мала Катря надію, що, окрім квітів, її зрозуміє наречений, та сподівалася недовго…

«Коли я тому, з ким була думка одружитись, сказала, що, мов, хоч і піду за тебе заміж, а учитись малювати буду, а він почав мене висміювати і доказувати, що це неможливо (… щоб неосвічена селянка та й стала художником — ​та такого в світі ще не було!), а я вперлась та і кажу, що буду учитись і художником, хоч на старість літ, буду, буду — ​і все! … Хотілось піти у поле, зчепити руки на голові — ​і не плакати, не голосити, а сірим вовком вити!..»

 

Головне бажання Катерини — ​щоб оцінили її як художника — ​збулося. Доля послала випадок: жінка почула по радіо пісню про калину співачки Оксани Петрусенко та написала їй про себе. До листа доклала ще й шматочок полотна із намальованою гілочкою калини. Вона зворушила Петрусенко настільки, що поїхав у село посланець — ​і не міг довго відірватися від картин у її кімнатці, і віри не йняв, що таке творить невчена сільська жінка… А Катерина тамувала збудження від того, що таки не самотня у тому прекрасному світі, який подарував сам Господь. Їй уже було 40 літ, коли її картини презентують на виставці у Полтаві та Києві. Саме тоді вона впер-

ше (!) їде до Києва, до Москви — ​як заворожена ходить картинними галереями, нею цікавляться інші художники. Аж тоді життя стає теплішим: вона малює ще більше. (На жаль, в роки війни більшість робіт мисткині загинула разом із Полтавським музеєм.) У 56 літ їй присвоєно звання народного художника УРСР. На той час уже має достатньо друзів–митців, яким пише і пише листи, розкриваючи ту пристрасну Катерину, яку довгі роки ховала за мазками пензля. Однак і далі живе у бідності і холоді у сільській хаті, доглядає матір і дуже потерпає через хворі ноги…

Вона ще могла би жити і жити (померла від раку шлунка у 61 рік), якби близькі вчасно помітили хворобу. Односельці пошанували її після смерті: похоронили в центрі села і звели пам’ятник.

Цікаві факти:

• Пензлі Катерина Білокур виготовляла сама з котячої шерсті, а фарби — ​з рослин.
• Радитися, чи брати шлюб, дівчина їздила на могилу до Тараса Шевченка, у Канів.
• Картину «Цар–колос» художниця створила в тяжкий післявоєнний час (1947-го чи 1949-го), в період голоду, коли її сім’я ледь виживала, підбираючи рештки колосків після збору врожаю колгоспом. За цю роботу отримала орден «Знак пошани». У той же час не мала дров, щоб напалити хату.
• Усі три картини, представлені 1954 року у французькому Луврі («Цар–колос», «Берізка» і «Колгоспне поле»), вкрали під час транспортування в СРСР. Вони досі не знайдені. «Цар–колос» Катерина Білокур відтворила.
• За Катерину Василівну як за народного художника УРСР колеги просили у заступника Голови Ради Міністрів УРСР — ​аби допомогти їй із села переїхати до Києва. Однак їм відмовили.
• Епістолярну спадщину Білокур сучасники оцінили як прояв ще одного таланту — ​письменницького.
• У селі ходили чутки, що у Білокур замовили портрет Сталіна до 70–річчя. Але, переказують, художниця малювати його відмовилася, чим викликала невдоволення районного начальства.

Оксана КОВАЛЕНКО.