Надія Куницька своїми руками створила фабрику ляльок

Двох однакових іграшок тут не знайдеш

Покупці, які заходять у квітковий магазин Надії Куницької в Камені–Каширському, нагледівши поміж вазонів і різноманітних додатків до них гламурну медсестру, колоритних діда з бабою, домовичків та казкових звірят, зупиняються як зачаровані, а через якусь мить — ​розпливаються в усмішці. Дуже вже вони милі, позитивні, оригінальні та реалістичні. Аж хочеться доторкнутися, бо ж не фабричні, виготовлені з холодного пластику. Іграшки приємні на дотик, і в кожної живе обличчя. Та й двох однакових тут не знайдеш.

Майстриня зізналася, що, створюючи їх, наперед продумує образ, ескізів не робить. Правда, не завжди виходить те, що задумала. Буває, лялька капризує і не хоче ставати тим, ким її бачить пані Надія.

— Хотіла зробити козака, а взялася шити — ​бачу, виходить шоумен Леонід Якубович, — ​усміхається Надія Федорівна.

А створює свої сувенірні ляльки майстриня… із капронових колготок.

— Коли приїжджаємо до Луцька на ринок, то дружина передусім біжить туди, де вони продаються, — ​розповідає чоловік Надії Федорівни Володимир Ростиславович. — ​Купує відразу 10 пар.

Найважче ​сформувати обличчя. Потрібно дотримуватися пропорцій, стежити, щоб очі були на одному рівні. Риси обличчя, впадини для очей, вираз губ формую за допомогою голки. Волосся найчастіше роблю із вовни. А вже в кінці — ​макіяж. Підрум’янюю щоки, губи, використовую для цього звичайну косметику.

Від Надії Куницької дізналася, що виготовленням сувенірних іграшок вона захопилася два роки тому. Натрапила в інтернеті на майстер–клас — ​і загорілася ідеєю й собі зробити ляльку в панчішній техніці. Це, як виявилося, зовсім не складно. Особливого хисту не потрібно, а от терпінням треба запастися.

— Найважче, — ​розповідає Надія Федорівна, — ​сформувати обличчя. Потрібно дотримуватися пропорцій, стежити, щоб очі були на одному рівні. Коли починала займатися ляльками, то робила «загорілими», використовувала колготки тілесного кольору. Тепер, аби посвітліли, обробляю їх — ​виварюю. Риси обличчя, впадини для очей, вираз губ формую за допомогою голки. Волосся найчастіше роблю із вовни. А вже в кінці — ​макіяж. Підрум’янюю щоки, губи, використовую для цього звичайну косметику.

Майстриня говорить про те, що тулуб сформувати простіше. Він може бути безкаркасним (такі ляльки пластичні і нетравматичні) або на каркасі з дроту чи з пластикової пляшки, металевої трубки. Після того, як завершила «ліпити» тулуб, жінка приступає до рук, ніг. Робить їх із дроту, обмотаного синтепоном і колготками. Нитками прошиває пальці. Для своїх ляльок пані Надія і швець, і кравець, і модельєр. Одяг шиє без викройок. Придумує його сама. Іноді підкине ідею чоловік, історик за фахом. Робить і пупси, й ляльки–​«попики» — ​пухкенькі, з дитячими личками та товстими губами. Їх дарують на удачу.

Виготовлення сувенірних іграшок для моєї співрозмовниці не стільки заробіток, скільки хобі. Займається ним заради душевної рівноваги ввечері, коли всі домашні ляжуть спати. Цікавлюся, скільки часу йде на одну ляльку.

— Усе залежить від складності роботи, — ​пояснює, — ​її розміру. Над ось цим дідом просиділа два тижні. Якщо обличчя вкрите тістом (тоді виріб нагадує кераміку), його потрібно ще запекти в духовці.

З держслужби — ​у «човники», а потім — і в підприємці

Ми бесідували з пані Надією у її квартирі, одна з кімнат якої вщерть «забита» вазонами і нагадує оранжерею. Тож розмова поступово перейшла на них. Займатися квітковим бізнесом жінка почала на початку 1990–х. Змусило життя. Росли діти, а з ними й витрати. А її зарплати держслужбовця і чоловікової вчительської не вистачало. Тож ризикнула покинути роботу у райвиконкомі й зайнялася бізнесом. Возила товар до Польщі. Тепер Надія Федорівна з усмішкою згадує ті поїздки, як штурмували у Ковелі разом із такими, як і сама, «човниками» вагони потяга. А тоді було не до сміху. Боліли руки від тяжких сумок і душа — від образи за державу, яка кинула людей на виживання.

Поїздивши отак кілька років, жінка вирішила, що пора щось змінювати у житті. У Польщі не раз заходила до квіткових магазинів, милувалася красивими вазонами, духмяними ліліями, трояндами… Певне, тоді й визріла думка зайнятися власною справою. Стала вже разом із чоловіком їздити старими «Жигулями» до Польщі, возити вазони, аксесуари до них і добрива. Тепер така потреба відпала. Оптовики зі Львова, Луцька пропонують широкий асортимент товарів. Чи вигідно зараз займатися квітковим бізнесом?

— На цьому вже багато не заробиш, — ​чую у відповідь. — ​Зросли податки, зменшились доходи. Раніше ми возили вазони за смішні ціни. Щомісяця їздили за ними до Польщі чи Львова. Закуповували щонайменше на 10 тисяч гривень. А зараз їздимо рідко. І ставимо кілька палет. Люди збідніли і впав попит. Для себе вазони купують хіба що фанати. А більшість бере з якоїсь нагоди — ​ювілею, дня народження.

Втім, як каже Надія Федорівна, попри бідність люди усе ж тягнуться до краси. Буває, заходять жінки і просять: «Можна, посидимо у вас, помилуємося квітами».