«Наша Таня» довезе хоч на край світу

Сучасні жінки все частіше ламають стереотип про «слабку стать» і активно підкорюють традиційно чоловічі професії. Сьогодні вони майстерно зводять будинки, чаклують над розпеченим металом у ливарних цехах, захищають кордони Батьківщини зі зброєю в руках. Що вже казати про водіння авто, де панянки демонструють просто вражаючу завзятість, адже сміливо сідають за кермо не лише легковиків, а й багатотонних вантажівок. Підтвердження тому — героїня нашої розповіді Тетяна Тричук. Уже понад десяток років вірним товаришем для неї є рейсовий автобус, на якому об’їздила чи не всі закутки рідної Ратнівщини, а віднедавна возить пасажирів ще й до Каменя–Каширського.

«І мастило у двигун заллє, і пробите колесо замінить»

Уперше побачивши Тетяну Максимівну на місці водія, не вірилося, що їй до снаги впоратися з великогабаритною маршруткою. У свідомість вкрадався давній стереотип про нежіночі професії. Однак за кілька хвилин нашої бесіди розумію, що помилявся. Вона тут, як кажуть, у своїй тарілці. Достатньо лише поглянути, як відчуває кожен сигнал техніки, з якою майстерністю заїжджає в потрібну «кишеню» на зупинці.

Цікавлюся в пані Тетяни, чому вирішила освоїти такий нелегкий фах? Бо ж, окрім «крутити баранку», треба і у двигуні розбиратися, а нерідко вміти полагодити поломку, замінити пробите колесо. За словами співрозмовниці, труднощів для неї тут немає, просто дуже подобається працювати з людьми. Хоча, зізнається, пасажири за день трапляються різні: деколи і доведуть, і виведуть. Але таких — одиниці. Більшість зустрічає привітною усмішкою, бо знає — Таня завжди довезе, куди потрібно.

Інколи казуси трапляються в дорозі: скажімо, колесо пробилося. Тут, звісно, без сильних рук не обійтися. Тоді прошу чоловіків відкрутити гайки. Ще ніколи не відмовляли.

— За стільки років уже звикла і не вважаю, що кермувати автобусом дуже складно. На початках чоловік, теж водій, не підтримував мого вибору, відмовляв. Проте з часом змирився і тепер у всьому мені допомагає, щодня готує маршрутку до рейсу, перевіряє технічний стан і таке інше. Хоча, коли його немає на місці, доводиться займатися самій. Тож знаю, як і мастило доливати у двигун, і незначну поломку виправити, — розповідає. — Інколи казуси трапляються в дорозі: скажімо, колесо пробилося. Тут, звісно, без сильних рук не обійтися. Тоді прошу чоловіків відкрутити гайки. Ще ніколи не відмовляли.

Її стихія — ​дорога

Майже щодня наша героїня сміливо долає кілометри просторами Волині. Ні погані дороги, ні далекі рейси — ​їй не перешкода. Для багатьох жителів сіл вона стала справжнісіньким провідником у світ. Тому «нашу Таню», як її називають, з нетерпінням чекають скрізь.

– Пасажири для мене за ці роки вже стали рідними. Постійно стежу, аби люди почували себе в безпеці, комфортно. Звичайно, ситуації бувають різні. Однак серйозних проблем не виникає. Мабуть, все ж зважають на те, що я жінка, — ​усміхається пані Тетяна.

Позитивно відгукується Тетяна Тричук і про свій перший візит на Камінь–Каширщину. Вже понад рік вона час від часу заміщає водія рейсового автобуса, що курсує сюди із селища Ратне. Більшість тутешніх жителів така заміна дивує мало. Хоча для водіїв­чоловіків поява усміхненої та товариської кермувальниці на їхньому «фронті» стала справжньою несподіванкою. Частина колег уже змирилася з цим фактом. Але вистачає й тих, хто досі вважає жінку конкурентом.

Донька теж навчається водити автобус

Можливо, зовсім скоро причин «кусати лікті» від заздрості у мужньої половини буде більше. Адже сімейну справу наполегливо освоює й молоде покоління Тричуків — ​донька­красуня Люба.

– Та в нас цілий сімейний підряд, — ​жартує пані Тетяна. — ​Донька з дитинства жила в цій атмосфері, добре обізнана з фахом мами. Тож навіщо винаходити велосипед, якщо він уже крутиться? Роботу нині знайти для молоді проблематично, а їхати кудись — ​не вихід. Зараз навчаю Любу професійної майстерності. Працює водієм і наш зять Ігор.

Що ж, хочеться побажати всій родині лише успіхів, адже їхня справа — ​недаремна і дійсно приносить людям користь.

Олександр ПРИЙМАК.