«На кришталеве весілля захотіла такий букет мати, якого б не змогла обійняти»

«Усе змінилося в один день – і це правда»

Перед святом усіх закоханих в інтернет–мережі департамент комунікації Національної поліції України представив історії кохання подружніх пар, які працюють у правоохоронних органах. Коли естафета дійшла до нашого краю, то всі дізналися про Ольгу та Михайла Гаврилюків — інспектора державної міграційної служби у Волинській області та начальника служби «102» поліції Волині. Прочитавши коротку розповідь про цю сім’ю з Луцька, я як ведуча рубрики «Любить! Не любить» побачила потенційних героїв своєї публікації.

 Ольга — родом із села Бережанка Горохівського району. Здобувши спеціальність швачки, працювала свого часу в луцькому ательє «Зима».

— А потім його розформували, — розповідає жінка, — я залишилася без роботи. Довелося перекваліфіковуватися. Закінчила курси бармена та офіціантки і влаштувалася на роботу в кафе. Там я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Прикладом завжди є родина, в якій ростеш. Якщо живеш у поганій (не дай Бог, неблагополучній), то думаєш, щоб це в тебе не повторилося в майбутньому. І навпаки: коли бачиш хороші стосунки мами і тата, то прагнеш їх наслідувати.

Якими вони були тоді — у травні 2001–го? Коли про це зайшла мова, Ольга сказала:

— Роздивляємося іноді весільні фотознімки і сміємося самі із себе: обоє були аж занадто стрункі. Особливо Михайло з його зростом. До речі, коли ми вже одружилися, то наша сусідка по будинку, в якому жили, років три думала, що ми — не чоловік і дружина, а брат і сестра. Настільки здавалися їй схожими.

А ще жінка пригадала таке:

— Коли ми почали зустрічатися, то часто сварилися з будь–якого приводу. Знайомі навіть радили нам розбігтися і не мучити одне одного.

А що було причиною сварок? Наприклад, Михайло каже Ользі, що ввечері буде йти з роботи (працював постовим у черговій частині обласного управління міліції) і забере її, проведе додому. Дівчина чекає, а його нема. Вже вдома зі стаціонарного телефону набере номер Михайла («у нього вже був якийсь мобільник»), питає: «Ти де?» — «О, я вже на Світязі!» Ось такий був він, м’яко кажучи, не дуже серйозний.

А потім, як здогадується Ольга, з приводу цього з Михайлом хтось мав розмову. Можливо, батько його, як вона думає. Навіть день запам’ятала, коли хлопець кардинально змінився.

— Була річниця незалежності України, — розповідає жінка, — я приїхала з дому, зі своєї Бережанки, і ми ввечері зустрілися у центрі Луцька, де було масове гуляння. Спілкуючись, відчула, що Михайло — зовсім не той хлопець, який був. Він серйозніше почав ставитися до наших стосунків, бо до цього були одні хіхоньки та хахоньки. Хтось скаже, що так не буває. Якщо і так, то тоді у нас виняткова ситуація.

Невдовзі Ольга і Михайло винайняли собі квартиру і десь з півроку жили у цивільному шлюбі.

«Найперш благословила бабуся Меланія»

І якось Михайло повіз Ольгу на огля­дини на Рівненщину — у село Дружба Радивилівського району, де жила його бабуся по татовій лінії Меланія.

— Ця бабця була віруюча, — повертається до того дня Ольга, — прислуговувала у місцевому храмі. Одне слово, людина, яку в родині дуже поважали. І, як я зрозуміла тоді, схвалення (благословення) нашого шлюбу від неї багато важило. Правда, свекруха моя недавно сказала, що тільки рік тому дізналася про той візит на Рівненщину, тобто все це була ініціатива самого Михайла, який хотів почути слова бабусі про обраницю. А того дня чи то автобус поламався, чи так чогось на маршрут не вийшов — довелося нам з Михайлом іти до села десять кілометрів.

Дівчина, яка таку дорогу здолала пішки, не могла не сподобатися бабусі. А потім були заручини. На Трійцю у Бережанку приїхали батьки Михайла. Весілля призначили на 1 вересня 2002 року. У рідному селі Ольги у просторому шалаші зібралися гості. Само собою ясно, що молоді вінчалися, бо якщо одержали благословення від бабусі — «людини віруючої і правильної», то інакше і не могло бути. Та й мати Ольги, як вона зазначає, у церкву ходила, у хорі співала, тож питання — йти під вінець чи ні — не стояло.

А що більше запам’яталося — урочиста реєстрація шлюбу чи таїнство вінчання? З цього приводу Ольга каже:

— Все незабутнє. Бо і реєстрація була гарна, урочиста — дотепер згадую моменти, як цукерками дітей зі сцени обсівала, як нам рушники стелили і ми йшли з Михайлом по них. Так само і таїнство вінчання — подія вражаюча. Отець Гавриїл, до якого ми напередодні приходили на сповідь, руки нам пов’язав. Весілля, як це вже прийнято в селі, було до четвертої години ранку. Усіх традицій треба було дотриматись — і хазяйкам подякувати, і дружок обтанцювати. Усе дійство ми зберегли на відео. Цікаво через літа побачити, якими були тоді ми, наші батьки і бабуся Меланія, на жаль, уже покійна.

«На наших взаєминах діти учаться, як у майбутньому будувати свою родину»

Так склалися обставини, що наша розмова з Ольгою і Михайлом поділилася на дві «серії». Оскільки закінчувалась обідня перерва і Ользі треба було йти на роботу, то ряд запитань я поставила спочатку Михайлові, а вже згодом їй, зателефонувавши додому. Вийшло так, що відповідей своєї половинки вона не знала. Зате, судячи з почутого, можна зробити висновок, що в подружжя дуже схожі погляди на сім’ю, на те, що її береже, як мають будуватися стосунки чоловіка й дружини, аби шлюб був довгий і щасливий.

— До вашого знайомства ви зустрічалися з іншими дівчатами (хлопцями)?

Михайло:

— Звичайно. Життя бурлило — на те і юність, молодість. Досвід набувається у спілкуванні. Тому і висновок міг зробити, яка дівчина потрібна мені для створення сім’ї (з одними зустрічаються, як відомо, а з іншими одружуються).

Ольга:

— У мене був друг, з яким я могла поділитись усіма секретами, як з найкращою подругою. Він знав і про моє знайомство з Михайлом. Та ось одного дня враз подивився на мене як на дівчину і запропонував зустрічатися. Я ж не побачила в ньому свого майбутнього чоловіка і вибрала Михайла.

— З того, що ви ще до весілля винаймали квартиру, я зрозуміла, що вважаєте ідеалом, коли молода сім’я живе окремо?

Михайло:

— Так. Правда, оскільки Ольга була вагітна, то ми після одруження перебралися до батьків, хоч на той час мали однокімнатну квартиру, яку на весіллі нам подарували мої тато й мама, ремонт там почали. Усі погодилися, що так краще буде, зважаючи на мою ненормовану роботу, — Ольга не залишатиметься сама. Але відразу домовилися, що з пологового будинку ми їдемо у своє житло. Так і сталося.

Ольга:

— До народження сина ми жили з Михайловими батьками. І вже тоді моя свекруха сказала, що на кухні не може бути дві хазяйки. Хоч стосунки у нас чудові і були, і є. І другу нашу, уже двокімнатну, квартиру свекри купили в тому ж мікрорайоні, де самі живуть, — п’ять хвилин ходьби. І це ідеальний варіант: зустрілися, поспілкувалися, якщо треба — в чомусь допомогли і розішлися по своїх домівках.

— А який ідеал сім’ї у вашому розумінні?

Михайло:

— Прикладом завжди є родина, в якій ростеш. Якщо живеш у поганій (не дай Бог, неблагополучній), то думаєш, щоб це в тебе не повторилося в майбутньому. І навпаки: коли бачиш хороші стосунки мами і тата, то прагнеш їх наслідувати. Мої батьки стали для мене таким прикладом.

Ольга:

— Для мене взірцем є родина мого чоловіка. Коли я перший раз 16 років тому побачила свого свекра — такого врівноваженого, розумного, то подумала, що хотіла б, аби і мій Михайло був таким. Згодом я помітила, що свекор – і сім’янин хороший, і майстер на всі руки. Тішусь, що мій чоловік у нього вдався. До речі, і сина нашого я назвала на честь Михайлового батька Дмитром. А ось доньці ми не могли більше місяця вибрати ім’я і врешті–решт зійшлися на Оленці.

— Ви обговорювали після весілля, як будете розподіляти домашні обов’язки, щоб не сталося за Маяковським: «Любовний човен розбився об побут»?

Михайло:

— Коли ми одружилися, то саме побут був найпершою проблемою. Для мене — недавнього парубка — чистити картоплю, наприклад, було неприйнятним. Здавалося, дружина сидить вдома з дитиною — їй і займатися кухнею, прибиранням… Але з часом погляди змінилися — тепер ми все робимо разом, дбаючи, щоб сім’я була нагодована, щоб у хаті був затишок. Звичайно, і картоплю чищу, і, як кажуть, смажу, парю. І не тільки яєчню вмію приготувати, а й борщ зварити.

Ольга:

— На початку сімейного життя було по–різному. Траплялося, і сварилися через те, що Михайло на роботі пропадав, а я сиділа вдома з дитиною і нічого за кухнею, прибиранням не бачила. З часом Михайло, мабуть, подорослішав, і ми вже вдвох тягнемо сімейний віз. До речі, коли я після декретної відпустки пішла працювати в міграційну службу, то краще зрозуміла слова чоловіка: «Я не на роботі, я — на службі».

— Ви дружині квіти даруєте? (Вам чоловік квіти дарує?)

Михайло:

— Чесно? Дуже рідко. Ми колись, як тільки–но одружилися і зарплату я мав маленьку, домовилися не витрачатися на букети. Це не основне, якщо гроші потрібніші для того, аби купити дитині харчування. То вже зараз квіти обов’язково є на 8 Березня, на день народження. Хоч були і несподіванки. Якось ми з колегою приїхали з відрядження, йшли мимо базарчика і купили в бабусі для дружин якісь весняні букетики. Пригадую, Ольга тоді була приємно вражена.

Ольга:

— Мені шкода, що квіти швидко в’януть і їх доводиться викидати. Краще, коли чоловік подарує вазон. Але на 15–ту річницю нашого весілля сказала Михайлові, що хочу букета, якого б я не могла обійняти. І він виконав це бажання — я мала оберемок чудових троянд.

— Що потрібно для того, аби сім’я була міцною?

Михайло:

— Про любов не говорю — без неї нічого не буде. Але почуттів ще замало. Потрібна насамперед довіра. Коли ми з друзями відпочиваємо, буває, після роботи, то дехто на телефонні дзвінки дружини відповідає, що він ще на службі. А я кажу, як є: п’ємо з колегами по сто грамів. Сподіваюсь, що й Ольга мені каже правду. Мене батьки вчили, що на брехні далеко не заїдеш.

Ольга:

— Повага і взаєморозуміння — це те, вважаю, що береже сім’ю. А ще не треба ображатися (навіть коли щось трохи і «зачепить») і сваритися — особливо при дітях, бо вони у вас вчаться, як у майбутньому будувати свою родину.