«В Америці не прибрав сніг за добу — плати 100 доларів штрафу»

«Ми летіли на навчання, а наші віпи — на сніданок  до трампа»

— Мою кандидатуру до Американських Рад на участь у відборі подав Інститут політичної освіти. Після заповнення анкети, яку скрупульозно оцінювали, а тоді приймали остаточне рішення, оформлення візи я потрапив у цю поїздку за програмою «Відкритий світ», — ​розповідає Олександр. — ​Відбулася вона протягом моєї відпустки й фінансувалася за кошти американських платників податків, тож дякую всім американцям, а особливо організації «Friendship Force of Denver».

Метою цього від­рядження було навчання українських законодавців місцевого рівня, а також керівників виконавчих органів влади, ОТГ — ​група налічувала 25 чоловік. Волинь, крім мене, представляв перший заступник володимир–волинського міського голови Ярослав Матвійчук, кандидатуру якого подавала Асоціація міст України. Хочу сказати, що з Інститутом політичної освіти в мене вже тривалі контакти. Там я навчався ще сім років тому, коли був депутатом селищної ради. Тоді зрозумів, що навчання — ​річ дуже потрібна: коли посадовець чи депутат не має потрібних знань, тоді ним легко маніпулювати. З нами у групі було ще п’ять супроводжуючих та перекладачі.

— У часі ваша поїздка збіглася з резонансним молитовним сніданком. ВІП–персони летіли разом із вами?

— Так, поруч сидів народний депутат Антон Геращенко. Коли з ним розговорилися, то він, між іншим, мовив, що туди можуть потрапити всі, кому не шкода від 200 до півтори тисячі доларів. Навіть політики місцевого рівня.

— Що передбачала програма вашого перебування і що найбільше запам’яталося?

— Спочатку у Вашингтоні, куди прилетіли, відвідали меморіал жертвам Голодомору в Україні, побували у музеях. Потім мали більш ділові візити. Ознайомилися з роботою майже всіх рівнів влади — ​від федерального законодавчого органу США — ​Конгресу — ​до об’єднань власників житла. Побували в Капітолії. Мали зустріч із представниками офісу конгресменів штату Колорадо, сенатора Корі Гарднера, побачили парламентську бібліотеку. Захопливою була розмова з керівництвом Американських Рад, із послом Джоном Ківі. Прикметно, що в усі державні установи проходили без особливих проблем — ​через металодетектор, аби не було зброї, колючих та ріжучих предметів. Потім нас розбили на групи, і кожна вирушила у приймаючі родини. Ми потрапили в передмістя Денвера (адміністративний центр і найбільше місто штату Колорадо) в сім’ю літніх людей років сімдесяти. Це суто американська родина, котра є членом клубу «Friendship Force of Denver», який забезпечує житлом усіх охочих подорожувати. Ми в них снідали й вечеряли. Обіди мали в кафе, бо програма була насичена.

«За океаном виборів не бояться»

— Як саме проходило ваше навчання?

— Знайомство з укладом американського життя, основами демократії відбувалося переважно у лекційній формі, де ми мали можливість ставити запитання, висловлювати свої думки, обмінювалися візитками, сувенірами. У них все проходить у невимушеній обстановці — ​посадовець може прийти із сендвічем у руках. Американці — ​нація, котра надзвичайно цінує свій час. Тому, якщо комусь нецікаво бути на заході, може просто піти, і це нікого не збентежить. Вражаючими видалися зустрічі з Мирославою Гонгадзе (мали спільну вечерю) та із журналісткою з Росії Анастасією Болтон, яка працює на найбільш популярному в штаті Колорадо «9–му каналі», котра розповіла, як вони збирають, перевіряють інформацію, як заробляють кошти. Зустрічалися із Джейсом Джабсом — ​бізнесменом, який має українське коріння, одним із найбільших виробників меблів у штаті, з Володимиром Захарчуком, уродженцем Володимира–Волинського, котрий після звільнення з німецького концтабору відразу емігрував в Америку. Побували у Верховному суді штату Колорадо.

— А в Білому домі були, з Дональдом Трампом привіталися?

— На жаль, ні. На територію Білого дому, яка охороняється, потрапили, там фотографувалися, чого, до речі, не можна робити вночі. Бачили чимало мітингувальників із різними плакатами в руках, однак на них ніхто не звертає уваги.

— Що ще вразило з побаченого й почутого?

Здається, у США на 50 відсотків добробут залежить від людей: ти дотримуєшся суворих правил, а натомість маєш безліч можливостей і умов для розвитку.

— Розповідь про роботу Ліги жінок–виборців. Активістки починали із захисту прав жінок і дійшли до діяльності у виборчому процесі. До речі, в Америці дуже багато різних виборів — ​від органів державної влади до регіональної ради урядів (на зразок нашої Асоціації міст), вибори до так званих кантів — ​частин міста, рад шкільних округів, які опікуються школами, пожежних, які займаються пожежними дружинами, бібліотечних. До них, як правило, входять ті люди, які, так би мовити, на заслуженому відпочинку або паралельно з основною роботою там працюють на громадських засадах. В Америці настільки розвинена демократія, що самі громадяни часто вирішують, наскільки їм потрібен той чи інший заклад. Якщо він працює неефективно, вони можуть прийняти рішення його закрити, аби не витрачати зайві кошти. Створено багато організацій, котрі надають певні послуги, з якими укладають договори мешканці. Є міські голови: сильні, яких вибирає громада, і слабкі, яких — ​рада. До речі, у великих містах усього 9 депутатів, у менших — ​5. Мер призначає сіті–менеджера, який займається господарськими питаннями. Якщо не справляється, його звільняють.

«Потрібне розуміння того, що податки — ​наші спільні кошти»

— Олександре, як вважаєте, що можна було б нам перейняти в американців?

— Дещо з податкової системи, наприклад. Там податків дуже багато, частина спрямовується на чітко визначені цільові речі (зокрема, із лотерей — ​на розвиток зелених зон). Кожна людина при бажанні може дізнатися, з яких обов’язкових зборів надійшли кошти і на що саме вони використовуються. Здається, що неефективних чи непотрібних організацій немає взагалі — ​тут або реформа, або ліквідація.

Кожен орган управління визначає ставку податку. Багато з них можуть брати при розрахунках у супермаркетах. Але ні в кого не виникає жодних запитань, бо все прозоро. Американці знають: якщо їм потрібна бібліотека або, приміром, басейн — ​вони з гордістю сплачують за них. Тут кожен чітко знає свої функції. Разом із тим є й строгі обов’язки. Якщо ти за щось не вніс оплату, приїжджає шериф і запускає процедуру продажу твоєї нерухомості. Наприклад, ти не можеш самовільно пофарбувати будинок у будь–який колір, не запитавши в сусідів, або щось звести. Якщо дерево засохло і ти його вчасно не зрізав — ​одна тисяча доларів штрафу. Не прибрав сніг за 24 години — викладай 100 доларів. Якщо не заплатив — ​сума подвоюється. У деяких населених пунктах діють свої закони. Податки і системи управління в кожному штаті, місті різняться, мають свої особливості. Багато цікавих правил на місцевому рівні, які встановлюють самі жителі. Якщо, наприклад, громада прийняла рішення для привабливості свого містечка не вивішувати білизну на вулиці, то так і буде — ​всі закуплять сушильні машинки.

— Тобто окремі елементи того, що стосується комунальної та інших сфер, можна запровадити в нас?

— Думаю, що при бажанні так. Міська рада Літлтона показала, як надаються послуги членам їхньої громади — ​спеціальна організація забезпечує подачу води, пожежну охорону й багато іншого. Надзвичайно чітко працює офіс шерифа в центрі юстиції округу Дуглас. Там приймають усі виклики, є спеціальна група, яка їх аналізує, і відповідно до того комплектують авто. У відділі слідчих є кімнати для тих, хто працює з дітьми, для психічно хворих тощо. Там же розміщені ізолятор тимчасового тримання та суд, де відразу визначається міра запобіжного заходу для затриманих.

— А які відгуки довелося чути про Україну?

— У «високих» кабінетах наша країна не називалася як така, що входить у список гравців на великій політичній арені. Більше вона звучала в контексті того, що воює з Росією. Але приймали нас як представників України дуже уважно і приязно.

— Скажіть відверто, за час перебування там з’являлося почуття заздрості?

— Не знаю, як це навіть назвати, але прикро ставало за нашу державу, коли бачив людей, котрі зуміли побудувати розумно своє життя. Ця поїздка не стільки відкрила для мене Америку, скільки дала розуміння, як тут усе працює, а головне — ​чому працює ефективно. Здивувало і захопило те, наскільки тут розвинене волонтерство, і в ньому беруть участь багато людей, в тому числі й старшого віку. На волонтерських засадах надають послуги в галузі геології, навчають англійської. В Америці в пріоритеті ті, хто служить людям. Це дуже почесно. Громадяни поважного віку почуваються досить комфортно — ​їм доступні різні курси, походи, подорожі, вони багато займаються спортом, до речі, в кожному, навіть найменшому, населеному пункті є великий спорткомплекс із басейном. Здається, на 50 відсотків добробут залежить від людей: ти дотримуєшся суворих правил, а натомість маєш безліч можливостей і умов для розвитку. Зауважу й те, що в США вітається часта зміна місця роботи, бо це розцінюється як кар’єрний ріст. Якщо ж сидиш на одному місці, то вважають, що ти ні на що не здатний, не розвиваєшся.

— На вашу думку, що є основним гальмом на шляху нашого демократичного поступу?

— Нерозуміння того, що податки — ​наші спільні кошти. Якщо ти уникаєш всіма шляхами їх сплати — ​в першу чергу шкодиш собі, своїй родині, громаді. Друге — те, що в нас склався стереотип: приватні й державні структури відрізняються, в той час як у світі всі вони (незалежно від форм власності) працюють продуктивно на користь людей. А ще — ​застаріла система управління, яка, вважаю, дещо в удосконаленому вигляді перейшла до нас із Союзу.

— Чи хотіли б ви жити в Америці?

— Ні, бо маю велике бажання будувати нову Україну. Задоволений, що завдяки організаторам зміг почерпнути нові знання у сфері врядування, управління (в тому числі й житловим фондом), податкових зборів. Отриманий досвід використаю зараз у проекті «Молодіжний центр» (якраз створюємо) — як повноцінний читач маю доступ до е–ресурсів бібліотеки Арапахо, в тому числі 3D–моделювання. Як великий бонус на майбутнє отримав десятки нових корисних контактів. Це насправді круто.