Де поділася друкарня Бульби–Боровця?

У дитинстві його прозвали Бульбою через специфічну форму носа. Хоча, якщо придивитися до фотокарток, що дійшли до наших днів, то ніс досить рівний і пропорційний. Та щойно хлопець прочитав повість Гоголя «Тарас Бульба» — ​почав гордитися своїм прізвиськом. Пізніше воно стало його псевдо, і навіть офіційні накази він підписував подвійним прізвищем — ​Бульба–Боровець

Обладнання взяли без бою

Тарас Бульба–Боровець ві­домий як зачинатель першої Української повстанської армії «Поліська Січ» (пізніше назву УПА перебрали частини, сформовані ОУН (б)). Перед приходом німців він із групою прихильників, які мали один–єдиний пістолет, роззброїв червону міліцію в Сарнах. Його війська протягом трьох місяців у 1941 році контролювали чималу територію на Поліссі навколо міста Олевська нині Житомирської області. У так званій Олевській республіці діяла українська влада. Після конфлікту з бандерівською ОУН у 1943 році Бульба розпустив свою «Поліську Січ» і заснував Українську народну революційну армію (УНРА).

Наприкінці квітня — ​на початку травня 1942 року у селі Гута нині Костопільського району зібралося зо три сотні бандерівців та зо п’ятдесят бульбашів. Один із членів бульбівського штабу Іван Мітринґа дав завдання своїм підлеглим разом із бандерівцями напасти на містечко Тучино і захопити друкарню та військове майно. Вночі повстанці зайшли в містечко, але німців там не було, тож обладнання взяли без бою. Мітринґа розібрав верстати, їх повантажили на підводи та поїхали в Гуту. Звідти устаткування повезли в Степанський район. Прибули на хутір Підгірник до чоловіка на ім’я Оверко. Іван Мітринґа залишився на його обійсті. Чота супроводу пішла в ліс на заняття, а коли повернулася, то возів уже не було.

Друкарня була найціннішим майном Бульби. Вона завжди розміщувалася неподалік від нього і її місцеперебування особливо суворо конспірувалося.

Друкарня відігравала надзвичайно важливу роль. Ось як охарактеризувала її значення зв’язкова отамана Галина Петренко–Кухарчук: «Друкарня була найціннішим майном Бульби. Вона завжди розміщувалася неподалік від нього і її місцеперебування особливо суворо конспірувалося».

Енкаведисти приділяли першочергову увагу пошуку підпільних друкарень. За бульбівською вони так само полювали.

Серед бійців «Поліської Січі», вочевидь, знайшлися фахівці друкарської справи. Та й сам Боровець знався на видавничій діяльності. Бо у повідомленні начальника поліції безпеки і служби безпеки Німеччини, датованому 21 травня 1943 року, про діяльність поліського отамана є інформація, що він у міжвоєнний період «жив у Холмі, де мав свою власну типографію».

«Штаб був перенесений з Людвипільського району до одної лісничівки в Корецькому районі, яка знаходилася в густому сосновому молодняку на сухій височині заледве 5 км від автодороги Київ — ​Рівне. А для ворогів була пущена поголоска, що штаб Бульби — ​десь аж в Пінських болотах. Надлісничий, інженер С., був членом нашої організації. Він побудував за нашим пляном у своїй лісничівці кілька таємних просторих льохів та поробив подвійні стіни у великих кімнатах лісничівки. Таким чином, повстали ідеально замасковані, просторі і сухі приміщення на штабну канцелярію на горі та для друкарні в льоху, — ​писав у спогадах Бульба–Боровець. — ​Для ширшої пропаганди запляновано влаштувати в кількох пунктах більші поліграфічні бази, що й було згодом зроблено».

Щоб вивідати таємницю, дружину засновника «Поліської січі» закатували… свої

1942 року друкарня розташовувалася при Бульбі в лісах, за 15 кілометрів на північний захід від Степані. Галина Пертенко–Кухарчук працювала друкаркою та набірницею. Там повстанці відкопали величезну скриню з паперами, які пересушили і знову закопали. За словами Бульби, у сховку нібито були оригінали документів Симона Петлюри, Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Але де саме заховали цю скриню, зв’язкова не знала. Або ж не захотіла розповідати.

Друкарня Бульби була дуже велика, капітальна. На Степанщині вона знаходилася у спеціальному схроні. Пізніше її перевезли у Межиріцький район і помістили у лісі біля села Буда поблизу будинку лісника, де жила жінка з кількома дітьми. Це устаткування посилено шукали й бандерівці. За словами Галини, вони так побили ту жінку, що вона втратила глузд.

«Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі таємниці її чоловіка, а головним чином — ​де поховані магазини зброї та наші друкарні», — ​згадував Тарас Боровець про осінь 1943–го, коли його дружину замучили співробітники Служби безпеки ОУН (б).

2 грудня 1948 року начальник Рівненського управління МДБ УРСР полковник Шевченко звітує «наверх» про викриття та ліквідацію окружного комітету УНРА. Агентура донесла, що підпільники мають друкарню, де випускають антирадянські листівки. Вона нібито знаходиться у члена окружного комітету 7–ї північної групи УНРА Григорія Кудри на псевдо Ярема. Згодом його арештували і на слідстві, вочевидь, повністю розкололи, бо, окрім розлогих показів, він ще й виказав чотири криївки, в яких емгебісти знайшли два ручних кулемети, чотири гвинтівки, 300 патронів, друкарську машинку, фіктивні печатки та штампи радянських установ, документи окружкому та націоналістичну літературу. Але про друкарню — ​ні слова!

Через місяць, 12 січня 1949 року, заступник начальника управління 2–Н МДБ УРСР (яке курирувало боротьбу з ОУН та УПА) підполковник Іван Шорубалка (роком пізніше відзначений за участь в операції з ліквідації головнокомандувача УПА Романа Шухевича) наказує рівненським підлеглим повідомляти про розшуки бульбівської друкарні. І заодно повідомляє, що заарештований № 34 опергрупою МДБ УРСР розповів, що в листопаді 1947 року йому стало відомо про підпільників, які діяли у Деражненському районі. Зокрема, протягом того року бульбівці неодноразово зустрічалися зі станичним села Золотолин нині Костопільського району і передавали йому листівки, надруковані підпільниками. Але кінці знову сховалися у воду — ​на момент допиту станичний вже був убитий.

На документі є резолюція рівненського емгебіста Мариняко своєму підлеглому оперуповноваженому відділу 2–Н УМДБ капітану Бугаєву: «Щодо типографії необхідно вказати, що вона знаходилася у розпорядженні Трифона Дідуха та Леонтія Багнія, яких ми розробляємо з ціллю арешту. Про їхній арешт будемо інформувати органи слідства».

Операція біля Осівської гори

1952 рік. Тарас Бульба–Боровець уже чотири роки у Канаді. А рівненські чекісти носом землю риють, аби знайти його друкарню.

26 серпня 1952 року сексот доповів, що з містечка Межирічі (нині село Великі Межирічі Корецького району) Бульба–Боровець перевіз у його рідне село Бистричі нині Березнівського району дві друкарські машини: одну ручну, іншу масивну, велику. Ручну передав на збереження своєму прихильнику Степану Сосновчику, а велику — ​Олександру Ковальчуку. Коли ж бульбівці передислокувалися в Степанський район, то перевезли туди і верстати. Це зробили бульбаші з числа жителів Рокитнівського району. А подробиці нібито знає Йов Глущук, який живе у Ковельському. Емгебісти кинулися шукати мешканців Бистричів, які мали близькі стосунки з Сосновчиком та Ковальчуком і могли знати тих, хто перевозив майно.

1 листопада співробітники Степанського райвідділу МДБ та райвідділу міліції провели цілу операцію «з розшуку «бульбівської» друкарні в районі Осівської гори». Але результатів не було: чекісти знайшли лишень порожню завалену криївку, повідомляв у Рівне виконувач обов’язків начальника Степанського райвідділу МДБ лейтенант держбезпеки Акім Івасенко.

Проте енкаведисти не припиняють пошуків. 24 грудня 1952 року керівництво УМБД по Рівненській області звернулося до колег із Кіровоградщини, аби ті встановили місцеперебування та почали агентурну розробку довірених осіб Бульби–Боровця братів Андрія і Юхима Хильчуків, які нібито живуть у Кіровоградській області. Мовляв, у 1942–1943 роках у лісі біля їхнього села Кузьмівка Сарненського району була бульбівська друкарня, яку наприкінці 1943 року закопали. І нібито Хільчуки знають, де саме.

10 вересня 1953 року емгебісти допитують уродженця села Мульчиці нині Володимирецького району, вояка УПА Ісаака Мельника. Свого часу він входив в УНРА. Від нього дізнаються, як саме було захоплено друкарське обладнання від німців.

28 вересня 1953 року сексот підтвердив обставини цієї операції. За його даними, верстати повезли на хутір Поруб Межиріцького району, де їх зібрали і почали випускати газету «Гайдамака». Агент видав хазяям «глибоку» інформацію, що друкарня десь захована, а місце сховку знають наближені до Бульби–Боровця. Тим не менше, йому доручили обережно повипитувати, де ж вона. Водночас емгебістам дали завдання допитати про це кількох бульбашів, які відбувають покарання у таборах.

Відтоді — ​жодних звісток про друкарню Бульби–Боровця. Не обмовився про неї у спогадах і сам отаман, який помер у США в 1981 році. Тож, може, устаткування, яке не давало спокою рівненським емгебістам, досі іржавіє у степанських чи межиріцьких лісах?

Факти з криївки:

•  Дослідники нарахували 151 підпільну друкарню, що діяли на українських землях.
•  Протягом 1948–1953 ро­ків на Волині підпільники видали понад 300 тисяч книжок, брошур, звернень, листівок та іншої паперової продукції різних найменувань.