Старе і мале
«Мамо, що ви з татом думаєте про будинок престарілих?» — поцікавилася донька моїх знайомих. Питаннячко не з простих. Я — з того покоління, представники якого щиро шкодують усіх бабусь і дідусів, кому з різних причин доводиться доживати віку не вдома. Навіть якби ті будинки для них були облаштовані за останнім словом техніки. А ще ж є інші старенькі — ті навідріз відмовляються переїздити до дітей у сучасні квартири з водою, газом й іншими зручностями, бо своє обійстя сприймають як живе. Менше з тим, я не хотіла би чути таких слів від своїх дітей: відповіді на багато питань (і «важких» у тому числі) члени родини можуть віднайти, не ставлячи їх у лоб (хіба є мета полоскотати нерви). То що робити, аби діти берегли нашу психіку і з часом не шукали нам місця у геріатричному пансіонаті?
Почну здаля. Моя молоденька племінниця привезла з Чехії, куди їздила на заробітки, історію, яку називає типовою. Її знайомий хлопець-чех дуже дивувався, коли дізнався, що вона готує дорогі подарунки своїй сім’ї (батькам, сестрі і братам). Сам він полишив домівку у 18, його налаштували, що мусить покладатися тільки на себе, — отож з того часу йому байдуже, як справляються батьки і сестра. Є ще й інша історія: з 2013 року в Китаї діє закон, що зобов’язує дітей відвідувати своїх батьків! Як кажуть, дожилися. Очевидно, для багатьох країн ця тема не надумана.
Один із рецептів, як запобігти цьому, ілюструє українська народна казка. У ній маленький син майструє коритце для своїх батьків, бо бачить, як ті «дбають» про старенького дідуся. Українська традиція піклуватися і про старше покоління, і про молодше актуальна й нині. Навіть наша економіка побудована так, що жити гуртом таки легше: студент не витягне на стипендію, а пенсіонер — на пенсію. З іншого боку, хоч як важко родині, син чи дочка, які навчаються в іншому місті, регулярно матимуть торбу харчів і сякого-такого гривеника. Зараз модно казати дітям, що от за кордоном закінчив школу — і гайда на свій хліб! Але спостерігаю, що знайомі тати і мами ще не один рік опікають своїх студентів. Скидається на те, що скрута зближує…
З 2013 року в Китаї діє закон, що зобов’язує дітей відвідувати своїх батьків! Як кажуть, дожилися.
Утім, окрім об’єктивного чинника, є й інші, які варто брати до уваги, — йдеться про повагу до дитини. Бо, як не крути, кожен із нас у будь-якому віці тягнеться туди, де його люблять і поважають, і віддає свої почуття навзаєм. Погоджуся, поважати смішні забаганки дитини важко, але хіба ми не хочемо, щоби і нас поважали, навіть коли дозволяємо стишитися голосу здорового глузду? Хочеться порадити читати Януша Корчака, польського письменника, який умів поставити себе на місце дитини. Його перу належить повість про дорослого, який скористався можливістю стати маленьким, зберігши набутий досвід. Герой Корчака був вражений тим, як важко ведеться дітям: їх безпідставно підозрюють у капостях, якщо провинилися хоч раз, не помічають у вщерть наповненому транспорті, змушують розповідати вірші на публіку, не беручи до уваги їхнього настрою, сприймають за істот нижчого класу — не хочуть розуміти. Ось це і є головним у стосунках старших і менших: готовність вгледітися, прислухатися, відчути, причому ініціатива має йти згори, від старших.
У різних інформаційних джерелах тепер шириться своєрідний заповіт–лист дитини дорослим, у якому любов і виховання пояснені з позицій дитячого світу. Я процитую основні пункти:
- не робіть для мене й за мене те, що я можу зробити сам (якщо це станеться, буду вимагати, щоб ви обслуговували мене завжди);
- не робіть мені зауваження в присутності інших: я буду реагувати на них лише наодинці;
- не намагайтеся мене увесь час повчати: ви здивувалися б, довідавшись, як добре я знаю, що таке «добре» і що «погано»;
- не змушуйте мене вважати, що мої помилки — це злочин: я повинен навчитися припускатися помилок, не думаючи при цьому, що я — нікчема;
- не чіпляйтеся до мене й не кричіть, інакше для самозахисту я прикинуся глухим;
- не вимагайте від мене пояснень із приводу поганої поведінки: я дійсно не зможу нічого пояснити одразу — на це потрібен час;
- не думайте, що просити у мене вибачення — нижче вашої гідності: ваше визнання своїх помилок викликає в мене теплі почуття до вас;
- ваші добрі й теплі побажання мені (якщо не зараз, то через роки) повернуться вам сторицею.
Що не кажіть, а виховання — таки дійсно найважча справа у житті. Якщо маєте що сказати з цього чи іншого приводів про дітей — пишіть на електронну адресу: [email protected] .
