Україна мала президента–священика

«У чехів — Масарик, а у нас — Волошин»

Чомусь панує думка, що українцям не щастило на яскравих лідерів–сподвижників. Це неправда. Їх не бракувало. Просто ми й досі не все знаємо про них і ще не усвідомили їхньої величини. Один із таких знакових українців — Августин Волошин. Так склались історичні обставини, що основна його діяльність припала на Закарпаття. Але він — людина українського масштабу і вартий того, аби його іменем називали центральні вулиці не лише в Ужгороді.

Августин Волошин народився 17 березня 1874 року в родині греко–католицького священика у селі Келечин на Закарпатті. У 22–літньому віці висвятився на священика і почав служити капеланом в Ужгороді, а також викладати в учительській семінарії. З дружиною Іриною власних дітей не мав, але татом та мамою їх називали десятки чужих. У 1933 році подружжя Волошиних віддало свій дім під сиротинець, яким стали опікуватись монахині–василіанки (зараз у цій будівлі діє дитсадок) і в якому мешкало 22 дитини, вони мали власний оркестр, танцювальну групу та хор.

— Ми дуже любили приходити до Волошиних у гості, — уже в наші часи згадувала одна з вихованок сиротинця, Ольга Ладжун. — Кликали отця Августина «татком», а пані Ірину — «мамкою». А вони нас називали «діточками». Пам’ятаю, як пошили усім нам сукні за свої гроші.

Коли у 1936–му раптово померла дружина Августина Волошина, співчуття йому прислав тодішній президент Чехословаччини Томаш Масарик.

Чомусь панує думка, що українцям не щастило на яскравих лідерів–сподвижників. Це неправда.

40 літ Августин Волошин викладав та керував Ужгородською учительською семінарією. Досконало знав грецьку, латинську, німецьку, угорську, чеську, словацьку, сербську, болгарську мови. Написав 42 підручники та багато праць, ставши провідним ученим–педагогом Закарпаття.

Активно виступав проти мадяризації краю, зокрема проти спроб замінити кирилицю латиницею. У 1903–1918 роках, коли Закарпаття було у складі Австро–
Угорщини, Августин Волошин став редактором єдиної в усьому Угорському королівстві україномовної газети «Наука». Заснував видавництво та друкарню УНІО.

Коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, Волошин редагував релігійний журнал «Благовісник», був ініціа­тором заснування «Просвіти», Етнографічного товариства, а також створив Народно–християнську партію, від якої його обрали депутатом парламенту Чехословаччини (1925 — 1929). Велику просвітницьку роботу здійснила «Учительська громада», заснована ним у 1930 році на противагу «Учительскому товариществу Подкарпатской Руси», що штучно намагалось проводити неприйнятну для місцевого населення політику русифікації карпатоук­раїнців. Якщо у рік заснування «Громада» нараховувала
220 членів, то в 1937–му — 1631, що становило понад дві третини всього вчительського корпусу Закарпаття.

Додайте до цього, що Августин Волошин став засновником та головою Крайового кооперативного союзу, Підкарпатського банку, а також фабрики дзвонів та фабрики сірників, то зрозумієте, яку вагу й авторитет мала ця людина у Закарпатті першої половини ХХ століття і чому його називали «батько Волошин». При цьому він залишався вчителем у гімназїі і священиком, заповівши усі свої статки монастирям та сиротам! Просто не віриться, що усе це могла одна людина. Ще при житті про Августина Волошина казали, що «Чехія має Масарика, а Україна — Волошина».

Ось що згадує його племінниця Емілія Дутка: «Деякі знайомі батька Волошина не раз говорили йому: «Дай собі спокій з тими невдячними русинами. Якби ти це робив для нас, мадярів, ми би тебе не руках носили». Він не зважав, бо мав свою мету. А коли святкувався 50–річний ювілей від народження Августина Волошина, мадяри не могли надивитися на тих «невдячних русинів», які в Народнім театрі в Ужгороді йшли і йшли вітати ювіляра».

«Його «дєньгі» — діти–сироти, його зброя — вервиця…»

У жовтні 1938 року автономію у складі Чехословаччини отримали Словаччина та Підкарпатська Русь. Августин Волошин став прем’єр–міністром останньої. Його уряд одразу ж дозволив поряд із назвою «Підкарпатська Русь» вживати назву «Карпатська Україна», а 25 листопада видав розпорядження про запровадження на території краю української мови як офіційної.

Утворення автономної Карпатської України викликало велике піднесення на Галичині та Волині, які тоді належали до Польщі. На Закарпаття вирушили письменники Олександр Олесь та Улас Самчук, у державному українському «Новому театрі», в якому зголосилися грати й українці з діаспори, поставили виставу «Запорожець за Дунаєм». Каленик і Петро Лисюки створили першу на Закарпатті кіностудію. Волинські та галицькі хлопці таємно переходили кордон, щоб влитись у ряди Організації народної самооборони «Карпатська Січ». На жаль, невдовзі січовикам зі зброєю в руках довелося захищати молоду українську державність, що постала за карпатським хребтом.

Президентом обирається Августин Волошин, який одразу ж звертається до Гітлера з проханням визнати самостійність. Але німці лиш радять не чинити опору військам союзної Угорщини, які починають наступ. Волошин відповів відмовою, заявивши, що «Карпатська Україна – мирна держава і хоче жити в мирі з сусідами, але у разі потреби дасть відсіч будь–якому агресорові».

Рішенням Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року два головні міста краю — Ужгород та Мукачево — із навколишніми землями відійшли до Угорщини. Карпатська Україна втратила 12% території. Уряд Волошина переїхав у нову столицю — місто Хуст і там продовжив свою діяльність. Але вже 15 березня 1939–го Чехословаччина припинила своє існування: Богемію та Моравію захопили німецькі війська, а Словаччина проголосила незалежність, яку визнав Третій Рейх.

У цих умовах Сойм Карпатської України 15 березня 1939 ро­ку проголошує незалежність. Державними символами нової держави стали синьо–жовтий стяг та гімн «Ще не вмерла України…». Президентом обирається Августин Волошин, який одразу ж звертається до Гітлера з проханням визнати самостійність. Але німці лиш радять не чинити опору військам союзної Угорщини, які починають наступ. Волошин відповів відмовою, заявивши, що «Карпатська Україна — мирна держава і хоче жити в мирі з сусідами, але у разі потреби дасть відсіч будь–якому агресорові». У найбільшому бою на Красному полі під Хустом полягло
260 січовиків, угорсь­кі загарбники втратили 160 за­гиблими. Але сили були надто не рівними, і вже 16 березня Волошин із найближчим оточенням був змушений покинути місто. 18 березня після взяття угорцями Воловця українці припинили організований опір.

Августин Волошин разом з урядом емігрував до Праги. Там під час Другої світової війни викладав в Українському Вільному Університеті. Навесні 1945 року його затримали органи СМЕРШу. Ось як згадує про цей момент одна з монахинь: «Перед тим, як взяти отця Волошина, нам дозволили попрощатися з ним. Відходячи, один із солдатів запитав: «Дєньгі у вас єсть?» Мати Северина принесла фотографію сиріт і сказала: «Тут його дєньги». Солдат продовжував: «А оружиє у вас єсть?» Батько витяг вервечку з кишені і сказав: «Це моя зброя…»

Волошина звинуватили в націоналізмі та ворожій діяльності проти СРСР. Фактично «вина» священика та педагога полягала лише в тому, що він був українцем, який жив і працював задля України та її людей. Але цього для вбивства людини російській радянській імперії було більш ніж достатньою. 11 липня
1945–го внаслідок допитів та тортур уже немолодий Августин Волошин помер у Бутирській тюрмі у Москві.

P. S. 15 березня 2002 року Президент України Леонід Кучма присвоїв Президенту Карпатської України Августину Волошину звання Героя України (посмертно).