«Спини мене отямся і отям – така любов буває раз в ніколи…»

Очима ти сказав мені: люблю

Очима ти сказав мені: люблю. 

Душа складала свій тяжкий екзамен. 

Мов тихий дзвін гірського кришталю, 

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон. 

Гукала тиша рупором вокзальним. 

Багато слів написано пером. 

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні. 

Не раз хитнула доля терезами. 

Слова як сонце сходили в мені. 

Несказане лишилось несказанним.

Екзотика

Якби це було просто щастя,

то це було б просто щастя. 

А все, що зверх того, це вже – поезія. 

Слухай, милий, ти захищайся! 

Я стала дика, я – Полінезія. 

Колись Ґоґен тікав на Таїті, 

лишались тут і модерн, і ґотика. 

У цьому черствому скрипучому світі 

тільки любити – тепер екзотика. 

Я порушила всі табу. 

Нарвані квіти мої у Нірвані. 

Пасеться обов’язків цілий табун, 

а я цілую тебе у вігвамі. 

Що з того, що туфлі у мене на шпильках? 

Я в джунглях була і насилу вибрела. 

Душі предків приходять навшпиньках, 

щоб подивитись, кого я вибрала. 

Очі у них великі і круглі. 

Скелі голі, як Голіафи. 

Птиця тюльпан п’є воду із кухля, 

птиця бузок п’є воду з карафи. 

Оце таке у мене Таїті – 

руки твої, золоті ліани. 

Аж дивно мені, що ходять на світі 

якісь пошляки, немов павіани. 

Дві зірки у хату мені влетіло. 

Сади стоять буддійськими храмами. 

Люблю твоє тіло, смагляве тіло, 

тіло твоє, татуйоване шрамами.

Осінній день березами почавсь…

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

Спини мене отямся і отям 

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи 

вона ж промчить над зламаним життям 

за нею ж будуть бігти видноколи 

вона ж порве нам спокій до струни 

вона ж слова поспалює вустами 

спини мене спини і схамени 

ще поки можу думати востаннє 

ще поки можу але вже не можу 

настала черга й на мою зорю 

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

Моя любове! Я перед тобою…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг, 

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, – тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Не говори печальними очима...

Не говори печальними очима

те, що не можуть вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті – коханий.

І все-таки згадай мене колись.

Ішли дві долі різними шляхами.

На роздоріжжі долі обнялись.

У світі злому і холодному…

У світі злому і холодному,

де щастя зіткане з прощань,

чи ми пробачим одне одному

цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?

Але за віщо, Боже мій!

За те, що серце калатати

посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?

За тихий погляд, що п’янить?

Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить.