Ти мені не дорогенька

Юрій ВИННИЧУК, письменник, колонка на сайті zbruc.ua

«Національна ідея не спрацювала», — ​зітхав колись Леонід Кучма. Ну, то вона б при такому розкладі й досі не спрацювала. Більшість і далі була б проти НАТО і вступу в ЄС, більшість і далі молилася б Лєніну і вважала Росію другом і братом. Бо тільки друг і брат може зробити такий великий дар Україні: постачати дешеві газ і нафту, дозволити безмитне ввезення нашої продукції і товарів та багато іншої братської допомоги. А водночас скуповувати нашу нерухомість, заводи і фабрики, міняти корисних ідіотів при владі на ще корисніших, а нас наше болото засмоктувало б усе глибше і глибше.

 І все було б, як в анекдоті. У ямі, повній лайна по горло, стоїть з десяток людей. Але один із них сіпається, дригається, намагається вибратися, від чого пробігають хвилі і лайно сягає до губ. Усі решта обурено шиплять: «Нє дєлай валну! Нє дєлай валну!»

Старий совєтський анекдот, який би ще довго залишався актуальним.

Але прийшов Путін, і для нас відкрилися шалені перспективи.

Загалом наші вороги постійно наступають на граблі. Вони чомусь уперто роблять ставку на різних імбецилів. Колись підсунули тупого Януковича, який теж нам спростив (завдяки своїй тупості) рух до Європи. А тепер пхають добряче потріпану механічну ляльку з тирсою в голові, яка меле таке, що ні в тин, ні в двері, ні в ксьондзові вікна.

В ефірі NewsOne вона в образі перегодованого Карлсона обізвала Президента «покидьком» і заявила, що його «треба вбити». А потім обурювалася, що він не вийшов з авта, коли було збито пенсіонера, колишнього мєнта.

Тарас Чорновіл з цієї нагоди навів кілька подібних випадків з іншими кортежами українських прем’єрів, президентів і т. д., і ніхто з них з авта не виходив. А в світлі недавніх подій, зокрема із затриманням Рубана, то хтозна, що то був за сценарій, бо мєнти, навіть на пенсії, колишніми не бувають.

Під кінець мадам Карлсон, час від часу повторюючи «ми з Вірою» та й «ми з Вірою», зблиснула неабияким інтелектом: «От ми були з Вірою в Люксембурзі, то там президент вільно ходив по книжковій виставці». Чи ти ба, яке щастя! Побачити люксембурзького президента! Досі ще нікому його не довелося бачити, ба й чути про нього, бо в Люксембурзі президента нема, а є великий герцог.

Перед тим у Полтаві вона ошелешила ще й не такою сенсацією: «Мойсей 40 років водив ізраїльтян, а Сусанін по лісу партизан…» Явно тут чип у тирсі заглючив.

А все ж могло скластися набагато краще. Ото, якби вона загинула з голоду в путінських застєнках, то уже б і на пам’ятники заслужила, і мармизу на церковній хоругві та на тисячній банкноті. Ех…

Ще одною захопливою атракцією для мене був потужний жіночий рух.

Новий флешйоб «Я тобі не дорогенька» нагадав мені трафунок з геніальним перекладачем Миколою Лукашем.

Якось він стоїть у черзі за молоком. Підходять дві молодички і туляться без черги. Ну, він, як галантний парубок, вирішив пококетувати і чемно запитує:

— А ви звідки тут взялися такі гарненькі?

Борщ вариться зазвичай на 2–3 дні, і з кожним днем він смачніший. Недарма є галицький жарт: «Ви любите вчорашній борщ?» — ​«Дуже люблю». — «Ну, то приходьте завтра».

А вони йому:

— Ми нє панімаєм па-вашему…

— Я можу й перекласти: Куда вы, б*яди, лезете без очереди?

Це для тих, кому «дорогенька» не до шмиги. Хоча це слово американські президенти вживали публічно не раз у бесіді з журналістками. Але їм, видно, можна.

А тепер про борщ. Із недавніх феміністичних маршів, де було чимало дурнуватих плакатів, мене вразили два: «Давай разом мити посуд» і «Я люблю борщ, але не люблю його варити».

Від цих примітивних слоганів віє інфантилізмом і пихою. Гадаю, в їхніх авторів буде непросте особисте життя, якщо вони не отямляться.

У чому дурість? Мити начиння — ​це не рабська робота. Може мити кожен за собою. А якщо чоловік надто зайнятий і перепрацьовує, то нехай купить посудомийну машину. В чому проблема? Я купив.

А борщ мене просто вбив. Це взагалі найпростіше, що може бути. Це не голубці, не вареники, не пляцок з яблуками і збитим білком.

Кажу як той, хто варить. Так, я в сім’ї готую їсти. Готую все. Якщо хтось думає, що я при цьому страждаю і можу теж запротестувати: мовляв, «давай готувати разом!» — ​то ні. Мені це подобається.

Я лише про пироги (по-вашому вареники) можу сказати: люблю їсти, та не люблю ліпити. Але ліплю. Бо люблю тих, кому ліплю. А що я і себе люблю, то караюсь, мучусь, але не каюсь.

Все треба робити з любов’ю. Якщо ви будете любити свого чоловіка, то й полюбите борщ, який йому варитимете. А коли ставати в позу і заявляти, що цього я робити не буду, то не важко здогадатися, чим це закінчиться.

Я все доросле життя готував їсти сам. І ми ніколи з дружиною не узгоджували, хто й що повинен робити. Зате вона мене вивільнила від дискусій із майстрами під час ремонтів, вводячи їх у ступор своїми глибокими знаннями, яку саме фарбу потрібно вжити, а яку плитку. На запитання «Ви будівельник?» вона їх ще більше ошелешує скромною відповіддю «Ні, філолог». А ще вона виконує із сином уроки, бо з моєї голови давно вже вивітрилися всі синуси й косинуси, тичинки, маточки, приймочки, я не відрізню паралелепіпед від трапеції, а амфібрахій від анапеста. І на дідька лисого мені оцим усім голову забивали?

І таким чином у нас плавно розділилися обов’язки. Без декларацій, без транспарантів і плакатів.

Ну, і на завершення — ​бонус. Для багатьох жінок варіння борщу — ​це півдня роботи. Зустрічав я не раз таких жінок. Тому якщо ви ще парубок і маєте на меті побратися з певною особою, то зверніть увагу, як її мама або й вона варять борщ.

Бо борщ — ​це безвідмовний лакмус. Якщо у них на це йде купа часу — ​це певний знак, що маєте справу з недорайдами і можете вже тікати через вікно зі словами: «Ти мені не дорогенька».

Бо я на борщ витрачаю лічені хвилини. Отже, за порядком.

Звечора замочую квасолю, а вранці ставлю її, не соливши, варити. Також ставлю воду на борщ — ​літрів 4 – 5. Готую собі сніданок — ​кава з молоком, канапка. Вода закипіла, кладу шматок м’яса (200 грамів) або ребра, доводжу до кипіння, солю, додаю лавровий листок, перець горошком і відсовую на малий вогонь. Січу дрібно цибулю і присмажую на пательні до золотистого кольору, додаю тертий на грубу тертку буряк і теж тушкую. Буряк варити не можна, інакше борщ буде не червоний, а помаранчевий. Якщо вас майбутня теща вгощає помаранчевим борщем, тікайте.

Поки я снідаю і читаю останні новини — ​цибуля з буряком стушкувалися, вимикаю і йду на свій Парнас працювати. За години дві спускаюся, ріжу картоплю кубиками, краю капусту і тру на грубу тертку моркву, петрушку і селеру. Це позбавить вас реплік: «Ве-е, я петрушки не люблю… ве-е, я селери не їм». Терту з’їдять і не помітять. Все це висипаю в борщ, перед тим вийнявши м’ясо. Додаю ще порізаний смужками солодкий перець.

Солю зварену квасолю. Зникаю на півгодини. Повертаюся, додаю квасолю, томатну пасту або змелені, а потім заморожені помідори і тушкований буряк. А ще — ​моя фірмова родзинка: жменю морожених вишень без кісточок. Влітку додаю свіжі дрильовані вишні, аґрус, порічки, вивар із румбарбару чи аличі. Доводжу до кипіння і вимикаю.

Все. Всієї роботи хвилин на 20. Є чого протестувати!

Крім того, борщ вариться зазвичай на 2–3 дні, і з кожним днем він смачніший. Недарма є галицький жарт: «Ви любите вчорашній борщ?» — ​«Дуже люблю». — «Ну, то приходьте завтра».

Любіть себе, любіть того, з ким вас доля звела, і буде вам щастя.