Усе вдома чоловік зробив своїми руками.
До душі Миколайовичу столярна справа
На подвір’ї та в оселі Василя Гусарчука із села Череваха Маневицького району все настільки до ладу, що просто дивуєшся. Останніми роками разом із зятем зробили сучасний ремонт всередині помешкань та осучаснили будинок зовні. Однією із перших побудов була невеличка дерев’яна лазня. Потім звели численні господарські споруди. Звісно, знайшлося місце і для столярної майстерні, адже ця справа була ділом життя
Хист до роботи із деревиною у Василя Миколайовича проявився ще у дитинстві. Його батько Микола Романович, аби прогодувати шестеро дітей, після позмінної праці на меблевій фабриці в Маневичах трудився у власній столярній майстерні. Туди полюбляв заглядати і син.
— Як тільки приходив зі школи, відразу йшов до майстерні, — пригадує Василь Гусарчук. — Проте батько закривав її і ховав від мене інструмент, бо він у нього завжди був наточений, адже тоді ще не було ніяких циркулярок і робилося все вручну. Але я проробив лаз і хазяйнував там, поки тата не було. Проте одного разу затримався, і він застав мене «за роботою». Трохи перепало на горіхи.
Починав Василь свою дитячу столярну діяльність із автоматів, пістолетів та возиків, бо батькові на таке просто не вистачало часу. Проте згодом уже допомагав йому.
Два роки строкової служби у будівельному батальйоні чоловік згадує з особливим почуттям. Там довелося займатися улюбленою справою, там же зустрів свою долю.
— Наша військова частина від військово–морського флоту базувалася у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), але фактично ми перебували за декілька десятків кілометрів, у місті Ломоносов, де зводили науково–дослідний інститут. Там потрапив у столярну майстерню: виготовляли двері, вікна, опалубку. Цивільні майстри брали собі помічників із числа солдатів. Для мене це було значно краще, ніж тягати бетон.
Найбільше столяру подобається працювати із сосною, бо вона найкраще піддається обробці, а ось ялина дуже тверда і тупить інструмент. Навіть приказку пригадав: як столяр помирав, то казав: «Усім сучкам прощаю, а ялиновому — ні».
Після завершення будівництва будбатівців направили на цивільний авторемонтний завод, де Василь Гусарчук теж працював у столярному цеху.
У парку неподалік їхньої частини Василь познайомився зі своєю майбутньою дружиною Резідою, яка приїхала на заробітки з Казані і працювала швачкою. Потім ще не раз бігав до неї в самоволку.
З армії Василь Гусарчук повернувся зі своєю обраницею. Невдовзі відгуляли весілля. Спочатку жили в батьківській хаті та збирали гроші на власне житло. Але з розпадом Союзу вони знецінилися.
— Як зараз пригадую: сиджу і думаю, буде вільна Україна, ото вже заживемо, — розповідає пан Василь. — А воно все тільки гірше та гірше ставало. Тож вирішив починати будуватися і не чекати кращих часів. Багато чого робив сам, особливо все, що пов’язане із деревиною.
Аби годувати сім’ю, Василю Гусарчуку за життя довелося змінити не одне місце роботи, хоча вони вже не були пов’язані зі столярною справою. Звівши будинок, помалу обзаводився господарством.
— Декілька років тому купили китайський тракторець, який є надійним помічником у сільській праці, — говорить пан Василь. — Є до нього чимало реманенту. Подумую придбати косарку. Маємо до гектара землі та усіляку живність. У столярній майстерні є фугувальний та фрезувальний верстати, рейсмус, дві циркулярки, чимало ручного електроінструменту, аби виготовляти дерев’яні вироби.
Найбільше столяру подобається працювати із сосною, бо вона найкраще піддається обробці, а ось ялина дуже тверда і тупить інструмент. Навіть приказку пригадав: як столяр помирав, то казав: «Усім сучкам прощаю, а ялиновому — ні».
Сергій ГУСЕНКО
