Виборча ніч у березні
Вибори в нас — то щось священне. Радники бігають, друкарні працюють, гречка (пардон, тепер уже дитячі майданчики) по округу розходиться, гроші течуть... Весело, одне слово. А в сільській глибинці, до того ж у середині 1990-х, повірте, було ще цікавіше
Отож діялося все так. У невеликому поліському селі готувалися до чергових виборів. Все як у людей: комісія, урни, сейф із бюлетенями. Запав темний березневий вечір. Голова вже готувалася їхати додому, а двоє членів комісії (я в тому числі) сиділи на лавці біля розпеченої грубки, бо тільки там можна було нагрітися у вихолодженому за зиму клубі.
Щойно ми залишилися вдвох, як на вулиці зупинився автомобіль і в приміщення зайшли двоє — дільничний та незнайомець. Останній прискіпливим поглядом оглянув кожний закапелок, а тоді владно почав розпитувати. Ми вже здогадалися, що чоловік був із міліції, яку напередодні виборів «поставили на вуха». Перше запитання: як дзвонити в міліцію? «02», – відповідаю тремтячим голосом. Неправильно, 102. Що будете робити в такому випадку? А в такому? Пригадується, ми щось не вельми впевнено лепетали, бо високий міліцейський чин узявся нас перевірити.
«Як твоє прізвище?» – ні з того ні з сього запитав мого напарника. Графік чергування висів у нас над головою, тож перелік членів комісії був як на долоні. Тут мушу дати невелике пояснення: за графіком мав чергувати я та ще один чоловік, але замість нього прийшов його син, який членом комісії не був узагалі (сільська логіка: яка там різниця, хто увечері в клубі посидить?). Василь (назвемо його так) від несподіванки запнувся, хоча знав прізвище чергового, бо ж село невелике. Це посилило підозру перевіряльника. Ім’я та по батькові хлопець назвав упевненіше, але сумніви не розвіялися.
Та в цей час нагодилася голова комісії. Вона помітила здалеку, що хтось під’їхав до клубу, й повернулася з’ясувати хто. Жінка увійшла, назвалася, розговорилася і почала бідкатися. Мовляв, живу на хуторі, їхати треба поганою дорогою та ще тягти цілу торбу бюлетенів. Приїжджий правоохоронець аж знетямився: «Як?! То ви сама їдете поночі й везете бюлетені? Їх же хтось може забрати —і вас жде тюрма!» Після такої гнівної тиради жіночка почала схлипувати.
Міліціонер узявся повчати, як треба робити. Мовляв, у вас же такі браві чергові і сейф є. Ховайте документи туди, та й по всьому. Звідки йому було знати, що скніти вночі у холодному клубі ніхто не збирався, а сейф на раз відмикали викруткою чи ножицями. Проте папери таки поклали, запечатали печаткою, яку голова з переляку ледь знайшла у власній кишені. Подумки я вже намалював свої подальші дії. Ну, гадаю, доведеться йти додому по кожуха і ночувати в клубі.
Але поки голова ще схлипувала, а начальник щось утовкмачував їй, мене та напарника відкликав убік дільничний, який не хотів ексцесів. За хвилину він уже знав усе про сейф та чергування і миттєво (аж тепер віддаю йому належне) прийняв єдино правильне рішення: «Близько півночі подзвоните у місцевий штаб, щось там запитаєте, щоб показати, що ви є на місці. Вранці о пів на шосту — ще раз. Не переживайте, вночі ніхто не приїде і не телефонуватиме, всі питимуть. Бюлетені заберете додому, а зараз швидко принесіть нам зо три літри березового соку».
Так і зробили. Перевіряльники поїхали, ми витягли папери, запечатали порожній сейф, уранці поклали бюлетені на їхнє законне місце, знову прибили печатку – порядок. А коли приїхали спостерігачі, оглянули контрольну стрічку, чи не пошкоджена, відчинили дверцята, перерахували бюлетені — усі на місці.
А куди їм, скажіть, було подітися, якщо торба з ними цілісіньку ніч простояла біля дивана, на якому я спав?
