«Полювання» на порожні пляшки
Сивий чистенько одягнений чоловік, зовсім не схожий на бездомного, котрий перебуває на пиво-горілчаній «дієті», зайшов на задні двері у ранковий тролейбус біля кінотеатру «Промінь». Він тримав у руках дві величезні картаті торби, наповнені доверху порожніми пивними пляшками. Чоловік намагався якось прилаштувати їх, щоб не заважати іншим пасажирам. На нього відразу накинулася сердита кондукторка
— Не ставте свої бутилкі на сідушкі. Там пасажири сідають! – на весь салон оголосила вона.
Я давно зауважив, що деякі представники цієї не надто престижної професії часто намагаються самоствердитися за рахунок слабших. Ця «змучена «Нарзаном» жіночка була саме з такої категорії.
— Та я ж нічо’ не роблю, – став винувато виправдовуватися пасажир із торбами, розгубившись від такої пильної та настирливої уваги.
Чолов’яга сів на вільне місце біля мене, тримаючи одну торбу на колінах, а другу поставив у проході, притримуючи її рукою. Цікавлюся в нього, скільки нині коштує порожня пляшка.
— В середньому 50 копійок, – відповідає випадковий сусід.
А я пригадав ціни у радянські часи – 12 копійок за пивну та горілчану півлітровку, за «бомбу» з-під вина місткістю 0,8 літра платили 18 копійок. Пункт склотари чомусь не приймав пляшок з-під шампанського. Хтось розповідав байку, ніби при повторному використанні вони можуть вибухнути. Вартість скляної тари пам’ятаю досі, бо колись хотів на цьому заробити…
Отож моє «полювання» на порожні пляшки розпочалося з Великої Мрії.
А почалося все ще в ранньому дитинстві, коли ми жили в селі, і я почув неймовірну історію збагачення одного вчительського подружжя. Педагоги йшли на роботу із Трилісців до Переспи узбіччям траси, а додому поверталися понад залізничною колією й назбирали стільки пляшок, що купили новенький «Запорожець».
Звичайно, я про таке і не думав, але коли ми переїхали жити в Ківерці, дуже хотів мати власний підлітковий велосипед із гордою назвою «Орленок». Він коштував 39 карбованців. Отож моє «полювання» на порожні пляшки розпочалося з Великої Мрії.
Оскільки тоді в Союзі пили багато, регулярно і майже скрізь, то й використаної тари вистачало. Порожні пляшки валялися під парканом механічного заводу, біля залізничного депо, а найбільше їх збиралося у міському парку після вихідних. Як правило, на стадіоні щонеділі місцеві команди грали у футбол, а вболівальники вгамовували спрагу різними напоями. Щоправда, там було не зовсім безпечно, бо територію контролювали місцеві циганчата, котрі могли відібрати «здобич», ще й натовкти писка. Тому у парк ми ходили всією хлопчачою компанією.
Кожен тиждень наближав мене до мети і знайдені пляшки перетворювалися на гроші у скарбничці. А коли вже назбиралося 17 карбованців, сталося диво. Дитячі мрії іноді збуваються досить несподівано. Якось я повернувся зі школи, а вдома батько якраз прикручував педалі до новенького дорослого ровера з написом «Минск». Це було значно крутіше, ніж якийсь там «Орленок». Приміром, коли ви збираєте гроші на «Славуту», а натомість вам вдається купити «Мерседес». Щоправда, недовго я тішився тим велосипедом, бо мою мрію вкрали у центрі під гастрономом, котрий у нашому місті називається «тридцятка». Але це вже інша історія…
