І через понад 70 літ за океаном болить доля знищеного поліського села…
2 грудня минулого року у «Волині–новій» був опублікований мій матеріал «Люб’язь палили і німецькі загарбники, і радянські партизани».
2 грудня минулого року у «Волині–новій» був опублікований мій матеріал «Люб’язь палили і німецькі загарбники, і радянські партизани». Нещодавно мені надіслав спогади свідок тих подій — 92-літній Михайло Іванович Герець. Він уродженець Люб’язя (4 грудня 1925 р. н.). Під час війни був вивезений окупантами на роботу в Німеччину, згодом опинився у США. У 1989 році президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав’юк призначив його членом уряду УНР в екзилі. Виконував Михайло Іванович цю місію аж до передачі повноважень президента і уряду УНР в екзилі Президентові України Леонідові Кравчуку в 1992–му. У Києві на цій церемонії був присутній разом із дружиною Аллою.
Пропоную, щоб спогади нашого земляка, який прожив за межами Батьківщини понад 70 літ, надрукували мовою оригіналу. Адже такою мовою вони, українці, тепер спілкуються на заокеанській чужині, така мова для нього рідна, частково в ній присутня і говірка з його далекого дитинства. Ну а читачі розповідь «в оригіналі» прочитають із цікавістю і, безсумнівно, зрозуміють.
З повагою Петро КРАВЧУК,
смт Любешів
Лист-відгук з Америки на публікацію в нашій газеті
Читати статтю Петра Кравчука у «Волині–новій» за 2 грудня 2017 року про знищення села Люб’язь у Другій світовій війні — це заторкати рану, яка, здавалось, зажила, а в дійсности вона й досі кривавить.
Родився я в селі Люб’язь у 1925-му. Там провів мої дитячі і юнацькі роки. Спогади про ті давні часи й досі в’яжуть мене з Україною, попри мій вік та моє понад 70–річне проживання на Заході.
Наше подвір’я було в центрі села поруч із садибою священика. З приходом німців батько вирішив перенести хату і господарські будинки на хутір в урочище Дубища (4 км від села). Не встигли забрати лише клуню (стодолу), заки начались німецькі налети на село, а опісля спалення цілого села совєцькою партизанкою. Не спалили вони лише одну хату, яка належала місцевому совєцькому активістові…
Наша хата на хуторі була переповнена людьми із села, які опинились без даху над головою.
Мені ніколи не було зрозумілим, чому совєцькі партизани спалили село Люб’язь, яке вважалось наскрізь прихильним до цих партизанів, подібно, як і сусідні села Хоцунь та Шлапань. В нашому ж лише я та двоє моїх однолітків Прокоп та Василь (прізвищ їх не пригадую) вважали себе прихильниками УПА, але про це не знали навіть у родині. Вся наша «підпільна діяльність» зводилась до того, що один раз ми розкидали летючки УПА по селі.
Мені ніколи не було зрозумілим, чому совєцькі партизани спалили село Люб’язь, яке вважалось наскрізь прихильним до цих партизанів, подібно, як і сусідні села Хоцунь та Шлапань.
Який сенс було карати невинних людей за те, що тут згинули 4 партизани в зустріч з відділом УПА, який випадково зайшов у село? Відповідь на це питання дає дослідження Петра Кравчука, за яке йому та редакції «Волинь–нова» належить велика вдячність від істориків та бувших і теперішніх мешканців села Люб’язь.
Після розвалу Совєцького Союзу кілька разів я побував у рідному селі. Воно відбудувалось, одначе на новому місці, в урочищах Коблища, де ґрунт не пісковий, а більш придатний для присадибного огородництва. Село так змінилось, що я не міг знайти місця, де стояла наша хата. Лише церкву звели на старому місці, у відбудову якої фінансово включилась вся наша родина — і ті, які родились в Люб’язі, і ті, що родились в Америці.
Моїх друзів-«підпільників» у селі не було. Мабуть, вони разом із родиною були вивезені «в отдальонниє места»… Застав лише мого приятеля Созончика, з яким я сидів на одній лавці в польській «повшехній» школі. Він робив враження значно старшого і поважнішого за мене, хоч ми були однолітками.
Відвідав також сільський цвинтар, де поховані мої діди і бабусі. Їхніх могил я не зміг віднайти, бо деревляні хрести, які позначували їхні могили, погнили. І не було кому цих хрестів замінити. Залишав я цвинтар і село Люб’язь пригноблений, бо усвідомив, що тут ми родились і росли — й не лишили в селі ніякого сліду по собі…
Вернувшись до нашого дому в Америці, мій сумний настрій я передав моїм братам і сестрам, які родились у Люб’язі. Тоді ми рішили поставити кам’яний хрест на цвинтарі для вшановання пам’яти наших предків з відповідніми даними про них, як рівно ж з інформаціями про тих, хто уфундував цей пам’ятник.
Пам’ятник цей поставила комерційна компанія з Каменя–Каширського в 2009 році. Він свідчить, що ми є з Люб’язя… Такі спогади і думки викликали допис шановного Петра Кравчука про знищення загарбниками села, в якому я родився і провів мої юнацькі роки…
х х х
Хочу висловити надію, що пан Кравчук зробить подібне дослідження і про трагедію сусіднього села Лахвичі, якої я був свідком… Совєцькі партизани за одну ніч пограбували, частково спалили та вбили понад тридцять невинних осіб, включаючи в це число жінок і дітей. В ту жахливу ніч стріляли і в 5–літню дівчинку Надю Хвесік… Вона вижила і проживала до останнього часу в місті Рочестер штату Нью–Йорк.
Михайло ГЕРЕЦЬ, США.
