У 17 літ була арбайтером, у 92 роки стала волонтером!

Вона перший і єдиний раз у житті побувала за кордоном, але не в туристичній поїздці. Разом з іншими українськими юнаками й дівчатами Наталію Гошту у 1942-му вивезли на рабську роботу в нацистську Німеччину. Українка з поліського села Довговоля Володимирецького району Рівненщини вижила тільки завдяки молодому організму та величезній вірі у Боже провидіння. Коли розпочалася війна на Сході, жінка не залишилася осторонь, а стала віддавати частину пенсії, щоб наблизити перемогу над російським агресором

«Може, смерть приходила, тільки мене вдома не застала»

Разом із сільським головою Довговолі Анатолієм Федорчуком заходимо до чистенької хатини Наталії Гошти. Нас зустрічає жвава худенька жіночка зі щирою усмішкою. Незважаючи на поважний вік, бабуся Наталя має добру пам’ять. Пригадує, як у 1942-му забирали молодь на роботу в Німеччину. Три роки разом з іншими арбайтерами та радянськими військовополоненими працювала на деревообробній фабриці. Виготовляли збірні щитові будиночки. Каже, що там всякі люди були — ​і добрі, й паршиві.

На старій фотографії - молодість.

 — Ще й зараз вам скажу адресу: земля Мекленбург, містечко Хагенов, Шверінгштрассе, 13, — ​хоч із тих пір минуло 75 літ, але жінка не забула. — ​А брукви в тій Германії наїлася на всю житку, мені вона й досі смердить. Ми ж були молоді, а працювали важко. Думала тільки про те, коб наїстися вволю хліба й можна умерти. Дякую Богу, що до таких літ дожила. Хоч я не достойна такої милості. Ви не повірите, але мені вже 93-й рік. Приїжджайте в липні місяці на мої іменини, — ​щиро запрошує жінка. — ​Зі мною Господь чудо сотворив, у житті такими шляхами провів, а баба ще й досі на ногах. І борщу наварю, і на базар у Володимирець з’їжджу, а восени й по гриби ходжу. Ні разу не була в больниці, тому гріх на здоров’я нарікати. Може, смерть уже й приходила, тільки мене вдома не застала. Не люблю в хаті сидіти, йду до людей, — пояснює старенька.

Я краз получила пенсію й дала йому 5 «двохсоток» — тисячу гривньов. Так стала армії помагати. То мене прославили на весь світ, дали нагороду «Почесний волонтер України». 

Коли Наталія Гошта повернулася з Німеччини, то не злякалася труднощів й вийшла заміж за вдівця Лавріна Ясинського, який після смерті дружини залишився з чотирма дітками. Найстаршій дочці було 16 літ, а найменше дитя тільки пішло в школу. Вісім років вона прожила, доки дітки підросли. Жінка пригадує, як їздила «на сезони» в Кіровоградську та Дніпропетровську області, щоб хоч якийсь центнер зерна заробити. Ще й зараз невтомна бабуся Наталія курей тримає й залюбки пече пироги.

 «Коли вручали медаль, то двоє воєнних упали передо мною на коліна»

Цікавлюся у жінки, як вона стала волонтером?

— У мене телевізора нема, то включаю радіо, хочу знати, що на світі робиться. Якось слухала–слухала, а там розказували про війну. Завше оплакую наших загиблих солдатів, — бабця хусткою витирає сльози. — Якось розповіли про жінку, яка в’яже шкарпетки. Поїхала у Володимирець до свого племінника й кажу: «Наші люди фронту помагають, хто як може. У мене немає банки із салом чи тушонки, то хочу якусь копійку з пенсії оддати, хай би і моя частка там була». Він через пару день приїхав до мене з волонтером Миколою Юрахом. Той чоловік возить передачі на войну. А я якраз получила пенсію й дала йому 5 «двохсоток» — тисячу гривньов. Так стала армії помагати. То мене прославили на весь світ, дали нагороду «Почесний волонтер України». Коли у Володимирці вручали медаль, то двоє воєнних упали передо мною на коліна, так хлопці дякували за допомогу.

Для бабусі ця нагорода дуже важлива.

 Запитую у бабусі Наталії, яка ж у неї пенсія.

— Було 1670 гривень, а тепер трохи набавили, то маю 1870. Бабі вистачає, ще й можу поділитися. Мені грошей не шкода, аби скоріше та клята война кончилася. Може, доживу й з нашими хлопцями одпраздную побєду. Так собі думаю, що кожен пенсіонер міг би якусь сотню дати, — розмірковує бабуся–волонтерка. — Путін хоче забрати нас, як у ту войну хтів зробити Гітлер. Щоби ми були рабами, — так розуміє проста сільська жінка російську агресію. — Але в німця нічого не вийшло, то і в цього не получиться, — переконана бабуся–оптимістка, яка чекає весни та тепла, щоб садити город.

— Мені деякі родичі стали казати: зайнялася баба з тими волонтерами, думає армію накормити і не переживає, хто її до смерті догледить. А я сама так мислю: якщо вже буду лежати й страждати, то Бог пришле мені когось милосердного. Про стареньку не забувають, мене постійно провідують знайомі волонтери.

Слухаючи щиру розповідь Наталії Гошти, я подумав: з такими неймовірними та щедрими бабусями ми точно переможемо! Як тут не згадати відому біблійну історію про вдовину лепту. Коли Ісус Христос разом зі своїми учнями сидів навпроти скарбниці храму та дивився, як люди кидали до неї мідні монети. Заможні жертвували багато, а бідна вдова змогла дати тільки дві лепти. Побачивши це, Ісус промовив до своїх учнів: «По правді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, — свій прожиток увесь…»